Львівська Двохсотка 2015. La porta per l’inferno*

Дата 21.05.2015 Автор Hatamal
Хіти 473 Коментарі 0

Наближення цієї двохсотки було таким же жахом, як і до сотки, франківської двохсотки чи будь-яких інших змагань. За три для до: починають боліти коліна, не можеш нормально спати, не можеш зосередитися ні на чому – в голові: падіння, не витримають коліна, корчі, прокус, заголодаю, не туди поверну та навіть тросік може порватися і все Два місяці тренувань, купа грошей і часу. 8 годин ти себе ламаєш, з кожним кілометром кожна клітина твого тіла просить – «стоп». І все заради одного моменту – коли ти пересікаєш фінішну пряму. "Это велоспорт, детка" :lol:

Приїхав на старт дуже рано, тому ще довго тусувався/спілкувався з франківськими рейдерами. Це якось заспокоїло, зник мандраж і покращився настрій. Doc оголосив, що це не гонка, а марафон на результат – ми звичайно посміялися, адже ми вже все знаємо, яка це «не гонка» ;)

Після виїзду з міста, машина ДАІ нас відпустила, я приготувався «рубати», але крім одного товариша, всі їхали в прогулочному темпі. Думаю, може так і до фінішу будуть їхати, ага зараз, розмріявся :D. Але, спочатку один, потім другий і – пішла жара. Хоча, сиділося досить легко і я вже почав планувати досидіти так до 1-го КП.

Було 2 «провірки паспортів», група потрошки розсипалася. Я досить спокійно тримався. Але, коли почалися справжні підйоми, зразу відчув – ой. Десь на 35 км – один підйом перетерпів на колесі у Славіка (просто дивився в його колесо і ні разу голову не підняв до самої вершини).

Але дальше просто стало зрозуміло, що буде гірше – корчі, біль в колінах, пульс за межею :evil: , все рівно випаду, тому здався морально і відпустив групу. Спокійно почав чекати, коли мене хтось добере. Чекав довго, встиг накінець-то поїсти. Андрій ТРЕК і ще «шосер» склали мені компанію і ми тихенько почали працювати змінами. Потім залишилися в двох з Андрієм і, як на тренуванні в минулу неділю, працювали змінами по 2 км. Їхали ми так довго, дуже довго. Аж поки Андрій не зупинився шукати свою флягу, яку загубив і переливати з неї електроліти в другу, так як та тріснула. Тут нас і добрала досить велика група. Хлопців було багато, але дальше працювали змінами, в основному, тільки ми з Андрієм.

Ось тут, я мабуть, і розповім про головне завдання на цю гонку. Попасти в 10, 20 – це все добре, не травмуватися, не впасти – ще краще, але головним – було встигнути на поїзд в 17.18. Я, Славік і Андрій мали білети на нього, тому і ціль у нас на гонку була однаковою. Традиція уже в нас така «сталкерська» – поїзд доганяти :lol:

Так ми з групою і тягнулися/тягнули до першого КП на 108 км. Темп був у нас «такий собі», вперше почав переживати за поїзд. На КП я з Андрієм поїхали раніше за всіх. Знову працювали змінами, народ нас вперто не хотів добирати.

І тут Андрій сідає на колесо за фурою (та була, мабуть, перегруженою і їхала повільно) я протикав цей момент, хоча десь в середині я цього і не хотів. Тому він їде, я -залишаюся. Якщо в Андрія була скорість 50, то в мене 23. Тому від швидко зник з поля зору. Взагалі, практично всю двохсотку був жахливий вітер – який ламав будь-які спроби нормально крутити. Коли Андрій поїхав, я реально уже почав прощатися з поїздом. І це при найгіршій дорозі, яка може бути. Від цього «асфальту» мозок закипав. А дальше традиційно – «ну його то все, більше не поїду, як мені це все надоїло» :dash1:

Їхав я сам пару км, поки мене не добрали хлопці, яких ми залишили на КП. Їх уже тягнув Саня Кудрик, тому темп в групи значно «ожив». Я не знаю, як би все склалося, якщо б не Саня. В основному тягнув він, я інколи брав зміну, коли не міг – «давив» на народ, щоб виходили. Інколи, хтось включався, але дальше знову Саня, трошки я. Тут справа була навіть не в тому, що він тягнув, при такому вітрі робота змінами особливо і не рятувала, я просто пам’ятав його хороший результат на сотці – це давало надію, що якось доїдемо.

Саня також мав поїзд в районі п’ятої, тому , як і я мав стимул їхати швидко. Особлива подяка йому за воду і за пораду – як надіти ланцюг на ходу, якось розповім :D .

140 км – ставало все важче, я вже добре втомився, а 6 км ґрунтовки з піском – трошки відпочив, а далі знов цей клятий львівський асфальт :dash1:

Пізніше підібрали Андрія, він уже був не радий, що зв’язався з фурою, адже потім довго працював сам.
Постійний боковий/зустрічний вітер і жахливі дороги і так до безкінечності. До КП2 я вже докочувався.

Там (КП2, 158 км) зустріли Славіка, поїли ( картопля фрі, смажена сосиска+пепсі) Не дуже здорова їжа, але краще, ніж суп у 2012р на моїй першій двохсотці. Поїв – стало трошки легше, але все рівно почувався слабо.

Група по-трошки зменшувалась, ми працювали дальше в режимі. Саня, інколи я, або Андрій, і зовсім інколи хтось з товаришів. Почалися чемпіонські раунди кілометри – тут то і стає ясно «ху із ху

Бачимо Славіка, він зразу додає. І тут в Сані прокус (уже другий за день), враховуючи, що це була суцільнакам’янистаґрунтовоасфальтнаяма грунтово-асфальтна дорога з великими ямами – нічого дивного. Поїзд, прощай

.

Якось виїжджаємо/терпимо підйом.

І тут раз: із пекла попадаємо в рай – рівний асфальт (20 км до фінішу). Я ніби оживаю (може, сосиска догнала), організм включається і починаю роздавати. Навіть вітер став дути в нашому напрямку :yahoo: . Луплю, як вмію і, як люблю. Ті, хто вижили, після моїх пропозицій почали виходити на зміни і ми досить не погано підняли темп. Я вже знав, що їду на якийсь та й результат, але головне, що на поїзд встигаю. На фінальному легендарному підйомі (10%) нас залишилось 4-5, але коли виїхав на верх, то був тільки я і хлопець на cube. Він зразу сказав, що за фініш боротися не буде, так як відсидів у нас на колесі і це буде нечесно. Хоча, мені було це не так важливо. Думками я був уже в поїзді. Так ми з ним до фінішу і доїхали/долетіли. Ну крім останніх 400 м, що я пересів до шосера , який не зрозуміло звідки "всплив". Я туго сів на колесо і «виграв» у нього фініш, хоча там були такі ями, що він, мабуть, і не збирався за фініш боротися. Час все рівно однаковий напишуть. Фінішував зразу за Славіком – 14-м (7:48, ПРОТОКОЛ). В порівнянні з двохсоткою 2012 р. покращив результат на 3,5 год, але там була своя історія, тому це все відносно :hooray:

Ось він. Цей момент. Тягар скинуто з плеч, відчуття повної радості. Дальше поїзд, душ, їда, сон, час з сім’єю, шашлик з друзями. І знову тренування….

*La porta per l’inferno – напис, який висить на в’їзді на легендарну гору Монте Зонколан. Дослівно переводиться – дорога в пекло. Велосипедисти часто інтерпретують його, як "царство вічного болю".