Бревет 400км. Наш маленький велорай

Дата 09.07.2015 Автор Hatamal
Хіти 434 Коментарі 0

Мабуть, маркетологи зробили свою справу – стартуючи 400 «Світанок на перевалі» не покидало відчуття легендарності цього маршруту

В цьому році планів їхати 400 в мене точно не було. Але після 300-ки – остаточно вирішив, що варто спробувати.

Поїзд довіз нас до Долини, там ще три години "поспали" на вокзалі, перекусили і вперед.

Попри залякування холодом, температура була досить комфортною.

Стартували! До Вигоди їхали в легкому темпі. З часом почали утворюватися "дірки", але через невисокий темп, завжди можна було за когось зацепитись. Єдиною проблемою були ями – я в них просто виїжджав, але шосери робили «нервові маневри», тому старався триматися подальше від них. Практично до торунського перевалу їхав з другим відривом, поки не почався "градієнт" і я вирішив поберегти коліна, тим більше, що їхав я в штанах, а це було додатковим «подразнювачем» для ніг. В якийсь момент я залишився сам.

На перевалі нас чекали чай і вафельки

Ось він світанок на перевалі – наш маленький велорай.

Під час чаювання зібралася компанія з 300-ки (Vova Hanas, Pavlo Bilenkyy, Yura Lobko), тому було вже якось спокійніше, адже було робоча група з моїм темпом. Дальше все їхалося вниз, особливо хочеться відмітити спуски-серпантини, можна сказати, що саме це запам’яталося мені найбільше. Тут настав мій зірковий час, на підвісі з норм тормозами по жахливих дорогах – просто кайф. Хочеш перескакуєш яму, хочеш в’їжджаєш в неї. Можна було ризикувати, велосипед все відпрацює, правда після спусків уже трошки збавляв скорість, адже не всі могли/хотіли так літати, тому чекав поки група збереться. Хоча Pavlo Bilenkyy на шосері їхав спуски досить швидко, видно МТБшна 400-ка далася в знаки.

На прямих і підйомах практично все сидів на колесі, тут підвіс уже був в мінусі, накат і вага брали своє. Практично все до одного з джерел ми їхали троє Pavlo Bilenkyy, Yura і я. Там нас добрав Andrii Vyniavskyi і Stepan Matviiv, але з часом залишився тільки Андрій. Взагалі, він на підйомах відривався, а на спуску ми його доганяли і переганяли, а він нас знову добирав. Так і їхали. Перед першим КП Андрій видав просто фантастичну зміну, я звичайно, беріг коліна і вкручувати не хотів, але коли йде така роздача+група людей, яких я знаю і з якими мені комфортно, довелося трошки додати, самому аж ніяк залишатися не хотілось. Хоча і довелося трошки напрягтися, але ноги якось "вкаталися", дискомфорт в колінах пройшов – відчув себе звичайним здоровим велосипедистом.

Якось незамітно долетіли до КП1. Чесно кажучи, практично всі 171 км я сидів на колесі, хоча ми і працювали змінами через кожні 2 км, але мої зміни були «так собі», тому заслуга такого легкого і швидкого прибуття до КП1 в ногах товаришів. Останні 100 км до КП ми їхали в темпі 200-ки, так ніби то нам тільки до 1-кп і треба.

На КП зустріли Slavik Soroka і Roman Shamakhin, які якраз поїли і вже збиралися їхати. Також через декілька хвилин приїхали київські шосери – Artem Neposedov і Bogdan Stasiuk , які дивувалися, як я на підвісі опинився попереду них :P

Поїли/попили і знову погнали. Хлопці з Києва зразу рванули вперед, але через 600 метрів чомусь зупинилися, тому ми їх обігнали. З часом вони нас добрали, точніше пролетіли, ми важкувато, але таки змогли сісти їм на хвіст, правда, Юра вирішив не зв’язуватися з цим поїздом швидкісним експресом.

Так як дорога трошки йшла в низ, почалися справжні роздачі. 40-45 км/год, на колесі прийшлося реально вкручувати. В принципі, відчував, що сидиться комфортно, навіть на підйомах ситуація була контрольованою, але на відчуттях ейфорії я зовсім забув про коліна. Тим більше, що почувався нормально і вважав, що 170 км вкатки було достатньо. В такому темпі ми проїхали 30 км, десь в цьому відрізку загубився Artem Neposedov. З часом Bogdan Stasiuk трошки підсів (ще би, після такої зміни) і Андрій вийшов оживити нас. Богдан розповів, що він з Артемом планували нас зразу скинути, а вийшло, що нас не так легко позбутися :lol: Ми навіть практично догнали Славіка Soroka і Романа Shamakhin, вони вже були в полі зору, але якраз тоді ми скинули темп, тому великого возз’єднання вело-сталкерів не відбулося :(

Дальше їхати було уже досить легко, темп нормалізувався, починалися такі любимі мною перевали-стіни, відчував просто надлишок сил і по розрахункам я спокійно мав би вкластися 17-18 год, хоча завданням було встигнути на поїзд – 21 год. Але, апетит приходить…

І тут почалися підйоми і сонечко розбушувалося не на жарт. Десь на 225 км, почав відчувати ниття в лівому коліні, збільшив каденс, але це не помогло. Через 5 км зрозумів, що потрібно дати ногам відпочити, тим більше попереду перевал. Групу відпустив, зупинився біля річки. Постояв, охолодив в ній ноги і себе за одно. Перекусив і уже дуже-дуже легенько покотився далі. Навіть при темпі 15 км/год, відчувалося, що їду в гору, тому ситуація з ногою тільки ускладнювалася. Підняв сідло, помогло, але не на довго. Знову зупинився, набрав води. Ще трошки проїхав і відчув, що мені стає не добре – підозра на перегрів. Мій організм завжди відзначався адекватним роботою, навіть в дуже жарку погоду. Тому не знаю, наскільки було жарко, що б мені стало погано. З’їв морозиво – попустило. Але, коли почався підйом на сам перевал Ужок, стало зрозуміло: все, якщо буду їхати дальше, треба буде купляти нове коліно. Тому підйом я йшов пішки, було декілька спроб крутити одною ногою, але з часом ловили судоми, тому відмовився від цієї ідеї. Уже на верху повідомив оргів, що сходжу і вияснив місце евакуації. Так, що ще декілька кілометрів їзди одною ногою і я був біля місця призначення. Дочекався орган., які їхали з КП і забрав рюкзак. Коли йшов на перевал, усвідомив, на якій скорості ми їхали. Практично уже на вершині мене добрав Artem Neposedov, а уже за КПП Yura Lobko. Але, від 12.30 коли я покинув групу, пройшло більше 2,5 год. Десь тільки через 3,5 почали з’являтися решту учасників.

Нам організатори радили брати паспорт, адже будемо їхати в прикордонній зоні, але ні на одному КПП мене так і не зупинили. А, ось коли уже сідав в поїзд мені пригрозили затриманням і не пускали в поїзд, поки не показав паспорт. На жаль, не встиг роздивитися «ксіву», але по культурі спілкування це, мабуть, була наша доблесна міліція поліція, для яких людина у велоформі з велосипедом здається надзвичайно небезпечним елементом. Все правильно, а раптово я Львівську Народну Республіку приїхав проголошувати :lol:

А дальше, майже 5 год. сидіння в поїзді з думками «кто вінават і что делать». А найбільше вбивало те, що сил було повно, спати особливо і не хотів. Потім ще 3 години чекання поїзду і три години добирання у Франик з вагоном бидла, яке мені доказувало, що в загальному вагоні місць немає, та й взагалі, яка мені різниця де сидіти. Ну, правильно, замість того, щоб просто сісти на своє місце, мені набагато цікавіше, походити з велом по вагоні "виклянчуючи" собі місце :dash1:

Марафон

Для мене це найцікавіший марафон з усіх LBC. Кількість перевалів вражає, але їдуться вони легко, а потім довго-довго насолоджуєшся спуском. Стільки вниз я не їхав, мабуть, ніколи, при тому що їдеш по "асфальту", а навкруги справжні гори. Завдяки поганому покриттю машин практично немає, ями додають адреналіну. Таку суміш хочеться їхати до безкінечності :good:

Велосипед

Багато було спорів – щосер чи МТБ краще на 400-ці. Дехто їздив і на тому і на тому. Якщо все підсумувати, то результат на шосері у Вас буде трошки кращий, але Ви більше втомите руки, спину, але і на підйомах працювати потрібно буде менше, відповідно, це економія сил. На шосері є досить великий шанс не доїхати – постійні прокуси, проколи, ламаються рами, рулі, руки, ноги… . Але, якщо це все Вас омине, то завдяки кращому накату кінцевий у часток буде виграшним.

Підсумки

Так як часу на роздуми було багато, проаналізував, те що сталося. Звичайно я сам винен, що зійшов. Якщо б, я котився в матрасному темпі, як на 300-ці, думаю за 20-22 годину мабуть таки б доїхав. Не треба було мені вестися на ці гонки. Знав, що таке може статися. Хотілося проїхати за 17-18 год., тим більще фізуха дозволяла. Я ризикнув і програв. З іншого боку, нічого не передбачало біди, більше 3000 накату, 4 міс підготовки. Але, якщо, копнути глибше, то саме це мене і підвело. Моя фіз. форма значно переважала можливості травмованого коліна. Я пропустив Станіслав кантрі, поїздки в гори, сил було явно забагато. Я особливо не відчув тих 250 км які подолав. Якщо, я був більше втомлений, тоді б точно матрасив і відповідно- доїхав до фінішу. Висновок-готуватися до таких коротких дистанцій мені взагалі непотрібно :lol:

Ну і якщо, копнути ще глибше, то виникає питання. Якщо, не можеш їхати в тому темпі, якому дозволяє організм і в якому отримуєш задоволення, то навіщо взагалі їхати? Я і так знаю, що "в режимі овоча" без проблем проїду 400, просто щоб проїхати. Хочеться викластися, щоб було справді важко, «перемогти себе». А не їхати для галочки. Зараз взагалі виникає питання зав’язати з веломарафонством. Ну не можу я себе стримувати, я навіть з світлофора не можу нормально стартувати, що б не зробити 100 м просвіт машинам, я вже не говорю, якщо не дай Бог хтось обжене – кров закипає. А тут живі суперники у файній формі на нанокарбоноракетах. Тому, якщо я не можу їздити швидко, краще взагалі не їздити, а зосередитись на чомусь іншому. Можливо, ці велосуїцидальні думки пройдуть, але зараз я дуже ображений на коліно :offended:

Фото: Diana Yavorska та учасників бревету