Поїздка на г. Томнатик “ПАМИР”

Дата 15.08.2015 Автор Hatamal
Хіти 641 Коментарі 0

Цей сезон, якось у мене не дуже склався. Спочатку була довга підготовка до бреветів, потім досить непогані 100/200/300, а ось у липені-травма і відповідно невдалі 400/600, як результат: в горах я побував лише один раз в червні. Минулі роки я відкривав гірський сезон ще в травні і так до кінця вересня. Тільки зараз розумію наскільки мені їх не вистачало

Тому в серпні довелося надолужувати втрачене. В перший тиждень після 600 поїхав в Буковель/Хом’як і на Петрос. Але це так, справжніми горами це вже і важко назвати. Були ми там багато раз і складності в таких маршрутах ніякої немає. Хоча Петрос сподобався, але це лише через те, що я знову полюбив спуски.

Хотілося чогось нового, чогось епічного. Маю я декілька гірських об’єктів, які просто повинен відвідати і коли Олег виклав трек на Томнатик, до "кульок", я зразу зрозумів: ось воно. Це була точка №1 на цей сезон, тим більше по традиції, саме у серпні ми здійснюємо епічні дводенні поїздки:Покинута прикордонна застава в урочищі Чемірне, На озеро Синевир і Свидовецький хребет за день.

Ну так як був я, Олег Olavin і Oleg Данилко, вже якби стало ясно, що просто так поїздка не пройде. Буде весело. Хоча маршрут складним і не виглядав (це і насторожувало) до вибору учасників ми підійшли досить серйозно. Як показує практика, в горах може статися "всяке-різне", тому треба бути впевненим, що люди будуть готові не тільки фізично, а і морально.

Так як група розділилася на тих, хто хоче спати і тих, хто не хоче їхати тією самою дорогою назад, ми домовилися зустрітися в Кривопіллі.

В поїзді трошки поспали, точніше намагалися. Коли вийшли з поїзду, було уже досить тепло, а це значило, як і обіцяв прогноз, вдень буде "пекло". Дорогу я знав, тому не чекаючи Романа Romen поїхали по маршруту. А Роман нас добрав уже за Спасом, чим дуже полегшив життя Ірі, адже розгрузив їй рюкзак.

Без проблем доїхали в Косів, пролетіли бомбезний спуск в саме місто і потрошки почали набирати висоту наближаючись до перевалу Буковець. Тут то і почалися пригоди. Уже на середині цього відрізку Бодю Eterhall почали боліти коліна, я добре розбираюся в цьому питанні, як Ви уже знаєте), тому я зрозумів, що йому дальше їхати не варто, адже це був ще навіть не початок жесті.

Бодя сказав, що все гуд і поїхав дальше. На перевал їхали довго, але впевнено. Я на початку сезону його виїжджав з іншого боку, тому дуже хотів спробувати спуск. Скажу, що він навіть перевершив очікування, дуже стрімкий, покриття від асфальту до повного бездоріжжя.

Внизу нас чекали решта учасників: два Олеги і Андрій stalker. Хлопці вже добряче відпочили, тому ми зразу поїхали по маршруту. Дізнавшись про коліна Боді, Олег також порадив йому зійти, так сказати – друге попередження, але Бодя- впертий, вирішив випробувати чи то коліна, чи то себе.

Так і поїхали, на зустріч жесті. Якщо так розібратися, особливого жестяка так і не було. Звичайна сільська дорога з камінням і ямами. На підвісі навіть дуже комфортно.

Але через годину-другу, через постійні удари і це при стабільному наборі висоти-починають боліти руки і спина. Тому ми при першій можливості зробили зупинку на обід і купання.

Це був пік жари, справді було важко, нібито і їхалося, але темп був дуже повільним. Постійно хтось відставав, постійно ми зупинялися.

Через деякий час виявилося, що коліно почало боліти і у Андрія (хоча б один звіт хотів цю тему обминути, але це мабуть заразне :lol: , як не мене болять, то когось точно). Якщо серйозно, такі речі є дуже небезпечними, адже коли починається запалення, то ти можеш рухатися тільки через біль, а це значить "вбивати" суглоби, які як відомо відновленню не підлягають. Так, ось їхати звичайно ми стали ще повільніше. Так як я тримався попереду з Олегом, Любою і Ванею. При одній із зупинок, до нас вчепився місцевий, не зовсім тверезий житель, йому здалося, що Ваня йшов грабити його гараж, але ми все утрясли, хоча довелося довгенько спілкуватися ним. До речі, я писав уже неодноразово про дикість Закарпаття, повинен сказати, хоча ми і були в дуже "диких" селах, люди зовсім інші. Ніякої неадекватності я не помітив, так що це фішка тільки окремих закарпатських персонажів.

Коли група возз’єдналася, ми навіть який час пробували крутити разом. Але, при першому підйомі все сипалось. В якомусь селі знову зробили привал, набрали води і поїхали дальше. Вже тоді стало зрозуміло, що на Томнатику будемо після 21.00 і не зрозуміло чи всі будуть.

Знову поділилися: Олеги і Андрій поїхали вперед, а ми залишились чекати Бодю. Бодя вже йшов пішки, я думав коліна, але то була перекидка :dash1: Велосипед її просто пережував. Найбільш обідно, що Бодя мав все: їду, спальнік, карімат, 1,5 кг акамуляторів, картоплю. Це при том, що ми його мангал і сокиру відмовили брати, але самого потрібного – палатки він не мав, тому довелося шукати шляхи евакуації, адже їхати на сінгспіді по горах, ще й з хворими колінами – не реально.

Добре, що добрий дядько погодився його взяти, адже діватися йому було уже нікуди. Хоча був ще варіант шукати житло прямо там.

Поки ми все це вирішували, Олег olavin і Андрій відірвалися і були уже в дорозі до Нижнього Яловця, а Олег взагалі чекав нас в останній точці перед самим підйомом. В Нижньому Яловці ще закупилися і також поїхали до Верхнього Яловця.

Взагалі дорога до томнатика крім того що складна, вона дуже красива. Майже все їдеться попри річку. Але, саме останні кілометри запам’яталися найбільше. Це були вже справжні гори. У Верхньому Яловці зустрілися в повному складі, ну майже повному :lol:, Андрій вирішив їхати/йти повільно, але-таки піднятися на гору, а Олег olavin був уже добре втомлений, тому темп Андрія йому не погано підходив. Ваня мав їхати з нами, але щось завтикав (це він робив стабільно на протязі всієї поїздки :lol: ) і загубив нас, тому залишився із хлопцями. Ми поїхали вперед – знайти місце для ночівлі і розкласти вогонь.

Про підйом можна сказати багато. Це стіна, справжня без компромісів. Їхати таке можна, але тільки на свіжу і то якщо Ви "рідкісна коняка". Як там їхав Роман я не знаю, звідки в нього ще були сили :? Але в такому скаженому наборі висоти, був один плюс – ми дуже швидко наближалися до кінцевої точки. На вершині зустріли пару з Дніпропетровщини, вони так і не дійшли до "кульок". По хребту їхалось уже легше, правда втома брала своє, хотілося уже у вертикальне положення. І тут, проїжджаємо казарму, другу казарму, попри солідний підйом і тому не зупиняємось – все, ми на вершині. Перед нами – вони. Це був "вибух" свідомості. Це можна описати словами Сол Беллоу: "Несподіване вторгнення краси. Ось що таке життя". Зоряне небо і здоровенні споруди, схожі на космічні кораблі. В мить забулася важка дорога, втома. Це було того варте, раз вжитті обов’язково потрібно сюди прийти і бажано вночі.

Поряд зустріли байкерів, хлопці сторони Шепоту видралися сюди на дирчиках. Як це не смішно, але я і Олег зустріли там знайомих, далося взнаки моє байкерське минуле. Хоча нас і запросили погрітися і поїсти, але нас цікавили тільки "кулі",тому ми побігли роздивлятися "здобич".

Дальше по плану спустилися до казарми, місцеві відпочивальники, не дуже хотіли нас туди пускати, але Люба так з ними поговорила, що вони потім ще нам шашлик принесли :good: .

Кімната була навіть дуже, якщо згадати тогорічну поїздку. Все, ось тут нам стало вже дуже добре. Щось перекусили, пиво, шашлик, розстелили карімати і просто кайфували. Це був той момент, заради якого ми це робимо, мучаємо себе і велосипеди, але коли ти вже там, на вершині, все забувається, тобі просто добре.

Хоча, коли нам було уже добре, то хлопці тільки добралися до нас. Я давно не бачив Олега в такому стані, він навіть пиво не хотів пити. Поки не поїв і не акліматизувався, до пиво не доторкнувся :lol: . Думаю, він добре за "червону зону" загнав свій організм.

Потім довгі теревені, коли виключили світло, народ взагалі розбушувався. Я лежав збоку, але по звуках це було схоже на оргію :blink , та нє, жартую, а Ви вже розфантазувались :lol: Просто Олег робив всім масажі, а потім дівчата робили йому. Я як чесний сім’янин в цих неподобствах, звичайно, участі не брав, хоча мене ніхто і не запрошував :(

Ось цей світанок, який Олег назвав "нічого особливого", ну і хто він після цього :lol:

Я вже про це мовчу :o

Ранок почався не з кави, а з того, що Люба нас всіх розбудила, за що ми їй звичайно всі дуже вдячні.

Піднялися,поїли і побігли до "лєни",тої самої «ПАМІР» – TERRA INCOGNITA БУКОВИНСЬКИХ КАРПАТ.

Часу в нас було не так уже і багато, тому максимальна фотосесія, хоча на "лєні" я покататися-таки встиг.

Вразив будинок під вершиною, ось з таким краєвидом люди просиналися зранку.

Перед спуском, були попереджені про його кам’янистість. Я не люблю такі ДХ, але цей мені навіть дуже сподобався. Він був не дуже швидкий, але досить технічний :good: . Хоча і Люба раз впала, але в загальному всі проїхали без наслідків.

Внизу нас чекала дуже цікава дорога, попри румунський кордон. Як, Ви вже мабуть зрозуміли, спускалися ми на іншу сторону, на Шепіт.

Багато кілометрів їхали попри колючий дріт, це було якось так цікаво. Хоча я вже їздив попри кордон в горах, але коли є така злюща огорожа, ще ще більш захопливо.

І тут ми знову втратили "бійця", Андрій боровся до останнього, але коліно… Хоча, звичайно йому не варто було взагалі боротися, але і зійти він не мав куди. Одним словом, він домовився, що до Коломиї його заберуть машиною. Хоча ще добрий кусок він їхав сам.

Після Селятина зразу почався підйом на якийсь перевал. Це була ґрунтовка з відчутним градієнтом. На вершині пройшли КПП і помчалися таким ще ґрунтовим спуском. Спуск нас так втомив, що внизу ми вирішили пообідати. Заодно і всіх учасників дочекалися.

Виїхавши на асфальт заїхали в магазин. Там група розділилася, Люба вирішила їхати швидше, адже вона встигала на денний поїзд у Вижницю, Олег Данилко склав їй компанію, так сказати вирішив доставити її на колесі. Хоча так як Люба крутила, не знаю хто кого на колесі ще тягнув :D Взагалі, в цій поїздці дівчата молодці – їхали краще за хлопців, випробування горами пройшли на відмінно :good:

В результаті нас залишилось пятеро. Ми ще посиділи, змазали ланцюги, olavin забруднив контактні лінзи, тому взагалі їх зняв. Але, мене заспокоїв, сказав що великі об’єкти бачить, головне маленьким під колеса не попадатися :blink:

Темп в нас був "так собі", я вийшов на зміну і легенько роздавав. Як тут зустріли Петра, він же petruxa, він же "пішовінебоявся". Виявилося, що він аж з Коломиї їхав нам на зустріч.

Дальше дорога була досить непоганою, але в місцях де були зсуви під час повені, її взагалі не було. Тому, їхали по тому що було – грунт з каменюками. І тут в нас виникла нова "проблема", Олега olavinа накрило. Далась вчорашня втома, а добила – жара. Тому, скинули темп до комфортного йому і старалися робити якісь зупинки. Ось тут то я і підрахував, що на поїзд ми можемо і не встигнути, якщо не доберемося до вершини при виїзді з Косова до 19.00. А підйом там ще той, можна його сміло перевалом назвати.

У Кутах нас добрав Олег Данилко і розповів, що Люба на одну хвилину приїхала раніше за поїзд, але він уже поїхав :( Як стало відомо пізніше, не домовившись з "автобусами", взяла і просто докрутила 70 км до Чернівців своїм ходом. Так, що думаю з нас усіх найбільший кілометраж за цю поїздку саме у неї :hooray:

В Кутах вирішили зробити останню зупинку, поїсти і зарядитися морально, щоб взяти "перевал" і встигнути на поїзд. Цифра 19.00 насправді не була вироком, я їздив цей маршрут і знав,що запас у нас буде, але завжди потрібно враховувати "фокс-мажор", та і коли ставиш ціль, їхати стає легше.

До підйому, більш-менш їхали разом, на самому початку група розсипалась. Все як на гонках :bicycle5: . Петро І Роман зразу влаштували "спаринг" між собою, я також хотів поганятися, але поки щось там виясняв, вони були вже далеко. Тому, зразу включився і тільки десь на середині добрав Петра, але Романа так і не зміг, хоча був близенько (хочеться в це вірити :lol: )) )

На вершині дочекалися інших "фінішорів", хоча попри побоювання, всі вклалися в ліміт, ще і на 20 хв. фори привезли. Дальше йшов спуск, жари такої вже не було, можна було просто насолоджуватися.

Пізніше, нас "зачепив" автобус, хотів щось там доказати. Ми раз його обігнали, другий, в він все добирає).

Третій раз я сидів в нього на колесі майже до Н. Вербіжа, хоча бачив, що він вже видохся і можна було доїхати так і до Коломиї.

В Коломиї закупилися, зустріли Андрія і як це не дивно, вчасно сіли в поїзд. Ось така у нас вийшла веселенька поїздка.