Велосипед і море 2015

Дата 08.09.2015 Автор Hatamal
Хіти 717 Коментарі 0

Цей острів мене зачепив, як тільки я відкрив карту Херсонської області, такий великий, що важко було його не помітити. Як виявилось це найбільший острів в Україні, окутаний легендами-що там тільки на ньому не росте. І якраз там, де я і мав відпочивати, перейти маленький залив і все – ти на острові. Людині, яка крім «острова кохання», по великому рахунку і більше ніде не була, такий об’єкт оминути шансів не було.

Острів. День народження

Хоча, як я уже з’ясував, велосипедом можна досить непогано пересуватись береговою лінією, але як переправити велосипед через залив, я і уявлення не мав. Ну хіба що наймати човен, але то неадекватні витрати, та й пісок потім вимивати – справа важка і нудна. Тому довелося спішитися)

Особливого маршруту і плану не було, було бажання просто погуляти, якщо так розібратися, маршрут пролягав по тонкій косі, важко було б заблудитися)

Ось тільки розслабився я трошки і взяв зовсім мінімум речей: 0,5 води, моб.тел., фотоапарат,бігові шорти, баф, окуляри. Шльопки забув, пішов босяком(

Вийшов біля 10.30, до проливу дійшов о 11.20. Чесно кажучи, про цей «пролив» у мене не було інформації, чи була взагалі можливість його перейти. Так, можна було б просто переплисти, але з фотоапаратом і мобілкою – це було б нерозумно.

Побачив, що люди якось боком обходять основну течію, вода там по груди, може, максимум до шиї десь і доставала. Так що я без проблем перейшов. Ура, вперед! Пішов зі сторони моря, з іншого боку було болото з водоростями і лінії пляжу практично не було.

Пройшовши метрів сто – одразу зрозумів, чому цей острів в топ-10 місць для нудистів, дівчата топлес і зовсім топлес появлялися все частіше, чим дальше я йшов , вже собі почав думати, може, мені і не треба дальше йти, в мене ж – день народження, можна зробити собі подарок, але топлес – чувак з пивним животом швидко мене привів до тями і я пішов дальше, щоб не паскудити собі враження.

Йшов я практично весь час по лінії берегу, так було швидше, адже пісок був мокрий і твердий та й вода ноги охолоджувала.

З часом люди зустрічалися вже рідше, а десь через півтора години уже і зовсім нікого не було. На кінець-то острів почав ставати таким, як в рекламному буклеті – безлюдним.

Дивно було побачити сліди від велосипеда, типу «Україна» і від якоїсь машини також був слід. Взагалі, йти було справді цікаво, з одного боку – бачив залив, з болотом, а з іншого – море. Ну і рапани збираєш по дорозі.
А ось тут і почалися проблеми. Пройшовши багато км, далося взнаки моє «босе» гуляння по морській воді. Вода почала роз’їдати стопу і мені-таки довелося йти по гарячому піску, що мене сильно уповільнило. Була уже десь друга година, сонце уже не пекло, а просто палило. Почав відчувати, що сонячний удар вже приближається. Тому вдягнув все, що було на себе. Хоча крім плавків, шортів і бафу нічого і не було.

Спробував перейти на другий бік, але коли почав йти і побачив сліди змій, щось перехотілось, тим більше бо був босий. І тут, як міраж, бачу – чувак на велосипеді. Підійшов ближче, точно. Чоловік, років 50-ти, тягне велосипед з возиком. Виявляється, він ще від ранку йде. З ним разом підрахували, що ми десь на 12-15 км. Від нього уже дізнався, що острів має 42 км! Сам він йде до монаха, який живе на 18-тому км, сам, багато років.

Можливо це "хатинка" того самого монаха. Фото з інету.

Я б також пішов, але мене уже нормально ковбасило і вода якраз закінчилась, а ще 12-15 км йти назад, плюс 3 км додому. Коротше, я почав панікувати і швиденько попрощавшись потопав назад. І тут, я-таки отримав свій екстрим, кращий подарок мені і не придумати, як вляпатись в таку фігню. Ось тільки не хотілось, щоб це все сумно закінчилось. Йшов я швидко, хоч і піском, але зневоднення, голод, дике сонце просто не давали вибору. Останні 5 км йшов уже в тумані. Можна сказати, що я трошки обгорів, але зараз уже якийсь був, тому це сильно мене не турбувало. Останню годину я запам’ятав на довго, хоч сонце уже трошки заспокоїлось, але я відчув, що таке сонце і пісок, без води. Хороший життєвий досвід.

До проливу я дійшов біля 5-тої. Ну все, круто, ще декілька км, але уже цивілізованого пляжу і я дома. Спокійно почав переходити, тією ж траєкторією, що і ранком. Ось тільки, якось з берега води було більше. Коли я дійшов до середини, зрозумів, що я халепі. Вода було уже по горло, так що стояв на п’ятках. Руки мої були заняті сумкою з фоті ком, а в другій руці кульок з рапанами. І ось я починаю тонути, течія мене зносить на глибину, я якось старають підскакувати, але вода уже практично попадає в рот. І тут який дядько, побачивши, що я тону, але сумку не кину, повернувся назад у воду і взяв сумку у мене, а я вже з кульком сам доплив до берега. Не міг же я всі фотки з моря втопити, хоча можливо б і довелося, якщо б не добрі люди. Він мені розповів, що вечором води завжди стає більше, так що це треба враховувати. Знав би – взяв човен в доці для переправи. Але, якщо б я все знав, то воду би взяв і взуття, їжу, одяг… Але це б було уже не те.

Можливо, буду ще там колись, спробую-таки пройти весь острів – 42 км і сісти на паром до Скадовська. Якщо будете в Скадовську, також можете відвідати цей острів на паромі. Вам дадуть 4-ри години для «шопінгу» і заберуть назад.

На острові є декілька коней. Фото з інету.

Та частина остроів до якої йти 42 км) Фото з інету

Море

Останній раз з велосипедом на морі був в Криму 2009 р. Тоді перспектива 18 днів валятися на пляжі мене якось втомлювала, а ось через день кататися по кримським горам і дорогам вздовж моря з нескінченними серпантинами надихала і обіцяла незабутній відпочинок – так і сталося, це було щось нове і незабутнє. Тому, коли в цьому році випала знову можливість поїхати на море – шансів залишити велосипед вдома не було. Хоча тоді, в 2009, це все було якось простіше, дитини не було, відповідно речей бралося менше і відповідальності було також менше. А зараз ми і так нагружені, а тут ще й велосипед. Повезло мені, що в мене така дружина розуміюча і взяла частину навантажень на себе. На жаль в цей непростий час, шанс покататися біля моря випадає дуже рідко, тому доводиться використовувати будь-яку можливість.

Крим, 2009р.

Планував їхати на братовому кросовому Author – він дешевший і не такий показний. Якщо щось, щоб не жалко було. Почистив касету і ланцюг (мабуть, вперше за багато років), перебрав втулки, замінив гуму і … в день виїзду, коли їхав забрати білети на вокзалі обірвався ланцюг, видно, даремно я його почистив)) Добре, що мій байк був підготовлений, тому Merida отримала шанс з’їздити на море. Враховуючи скільки вона відпрацювала за ці сезони (близько 15000 км), думаю, відпочинок на морі вона як ніхто заслужила.

Дорога до Лазурного

Перший виїзд планувався відразу після висадки в Херсоні. До Лазурного 105 км, розімнутися і трошки ознайомитися з місцевістю – якраз те що треба. Своїх відправив автобусом, купив води на вокзалі(16 грн. 1.5л), спитав в який бік мені рухатися і потихеньку покотився. Хоча дороги я не знав і ГПС не мав ( а тільки роздруковану топографічну карту), але особливих проблем не мав. Хоча, час від часу зупинявся щоб уточнити дорогу, був один участок, де могли виникнути проблеми, але виявилося, що я їхав правильно. Зрозуміло, що зараз багатьом важко зрозуміти, як то подорожувати без ГПС – можу сказати, що з одного боку це трошки в напряг, адже приходиться всі відстані рахувати в голові, постійно уточняти дорогу. А з іншого, і це Вам скажуть досвідчені мандрівники, відсутність ГПС дає можливість поспілкуватися з людьми, хтось щось розкаже, щось порадить, так цікавіше. Можу сказати, що через кожні 20-30 км навіть мова спілкування людей була іншою.

Так як їхав я без їжі, навіть не поснідав, виявилося, що на одному піднесенні від того, що їдеш до моря, далеко не заїдеш, вибачаюся за тофтологію. Тому, побачивши ціни в магазині, вирішив харчуватися тим, чого в цих краях багато і відповідно коштує дешевше ніж в нас – фрукти: персики, виноград, сливи. Якщо, так продумати, то купити кавун дешевше ніж пляшку мінералки (1 грн – 1 кг). До речі, подорожуючи в наших краях, воду ми зазвичай набираємо в людей з криниць, тут же дивлячись на високі і закриті паркани, якось не ризикнув просити у людей. Хоча думаю, що у воді ніхто б і не відмовив.

Дорога з Херсона, при плануванні маршруту здалась мені дуже цікавою. Безліч історичних пам’яток часів козацької доби, десятки озер, виноградники, штучний канал, заповідники і степ. А на ділі виявилося, що до пам’яток треба пиляти від траси десятки км, озера також всі сховані десь в лісах/степах, або за великими парканами, виноградники як виноградники, а канал взагалі якась фігня:

А ось "Ландшафтний заповідник «Саги»" – це вже цікаво. Хвойний ліс, який росте на піску.

Хоча найбільше мене вразило Дніпро, ніби то вже і бачив цю річку в Києві, але тут відчувалась якась велич і масштаб. Аж дух перехоплювало :blink:

В загальному можу сказати, що дорога цікава, але бажано заїжджати з головної і відвідувати всі ті пам’ятки, озера і заповідники. Подивитися там дійсно є на що, але на жаль часу на це в мене не було.

А так, до Лазурного добрався без проблем, всі люди були адекватними і привітними, якщо не згадувати продавщицю в магазині, якій заважав мій "коник" і дебілів на старому БМВ, які спочатку сигналили мені, а потім щось не красиве кричали з вікна.

Дороги

Щодо херсонських доріг, як і передбачалося: тут рівняк – в усіх сенсах цього слова, без ям, без поворотів, без підйомів і відповідно – спусків. Хоча в напрямку до моря градієнт частково спадає, але на моїх напівспущених колесах особливої різниці не було. Рівна дорога і відсутність поворотів створюють там свою особливу атмосферу: хочеш жити – тримайся на узбіччі. Машини тут не їздять, а літають.

Скільки можна вижати з машини – стільки і вижимають. Додайте сюди ще вузенькі смуги і стає зовсім весело :evil:

Можливо тому, на Херсонщині велосипедистів не так багато, як у нас, за 400 км, які я намотав. Зустрів 4-х з баулами, компанію місцевих сталкерів, 3-х шосерів, хоча місцевих любителів" ашаноукраїн" є також достатньо. Навіть в такому мегаполісі, як Херсон, "екіпірованих"велосипедистів на адекватних байках я зустрічав, але в порівнянні з Франківськом, то капля в морі. Зате скутеристів там значно більше, ніж у нас.

А ось вело-інфраструктура в районах відверто порадувала. На зворотньому шляху натрапив на вело-доріжку протяжністю більше 20 км, яка йшла попри трасу. При цьому був знак, що забороняє їхати велосипедом по дорозі.

Щодо їзди біля моря, тут також є свої особливості. Дуже багато колючок.

Місцевий розповів, що в них це справжня проблема. З’їхав з дороги і все – 10-ть проколів. Спеціально підкладають в покришку смугу зі старої камери, щоб хоч якось боротися з цим явищем. Хоча за весь час я проколовся один раз. І то це була напівстерта задня покришка, а ось свіжий schwalbe racing ralph без проблем пройшов випробування. Було і 7 км узбережжя по гострих ракушках, 10 км ґрунтовки і безліч виїздів на поля, де навіть візуально було видно ці колючки.

Щодо їзди по узбережжю, як виявилось це цілком можливо, навіть без фетбайка. Єдине, що після такої покатушки довелося добре відмивати велосипед від морської солі, ланцюг і ротора то таке, а ось якщо попаде у втулки, то може бути проблемка.

Поїздки

Програму мінімум по запланованим маршрутах я виконав, єдине шкодую, що в Чорноморський біосферний заповідник не поїхав, але туди було пиляти в сумі більше 200 км, тому не склалося.

Біля моря всі дороги цікаві, по своєму особливі, тому місцеві "достопримічательності" я звичайно же відвідав.

Першим об’єктом, який мене зацікавив було гігантське озеро Устричне. Ну на ділі це просто велике болото, де мій вел. почав тонути, а я на каденсі боксуючи ледь вибрався з нього. Болото було навіть на шоломі. Після цього довга дорога піском узбережжям і я опинився на сусідньому курорті Більшовик.

Озеро Устричне

В іншому селі набрів на ще якесь озеро і так доїхав до Залізного Порту.

Підкріпився кавуном і назад додому. Назад повертався так, щоб об’їхати озеро Устричне з іншого боку, дорога на карті була, але де точно я не знав, тому методом, "мабуть десь тут" таки виїхав на стару ґрунтовку і, як не дивно, добрався додому.

Чесно кажучи, ті об’єкти, які мали бути цікавими, такими не виявились, але були свої несподіванки, наприклад, коли їхав у Скадовськ, був вражений гігантськими вітряками.

Взагалі, дорога до Скадовська – це такий собі шедевр. Майже з 35км, 20 йде попри море, 50-100 м, а дерева, які ростуть в цьому проміжку нагадують якусь "савану".

При цьому з дороги видно острів Джарилгач, який є найбільшим в Україні і простягається від лазурного і до самого Скадовська.

Скадовськ, дельфинарій.

В основному всі маршрути прокладав другорядними дорогами, так щоб знайти "найкоротшу дорогу". Трохи блукав, але так набагато цікавіше і адреналіну побільше. Особливо влазило, що в глухих селах, де не здають хати під житло туристам – "печальбіда", хати валяться, людей мало.

А так, кататися вздовж моря можна, мабуть, до безкінечності. Після наших гір, це як ковток свіжого повітря, все якось так по-новому. Але, мабуть, і це з часом надоїть.

Дорога до Херсона

Назад знову вирішив їхати своїм ходом, але виникли деякі непередбачувані обставини. Всі три камери, що я мав з собою були з відірваними ніпелями, я знайшов спосіб, як їх латати, але 100% герметичності не виходило, тому вони постійно травили повітря. В покатушках це мені не сильно мішало, більше 70-ти км в день я не їздив. просто кожні 15 км підкачував. А ось їхати 105, при тому що камера могла травити більш інтенсивно і взагалі ніпель може відірватися – це було страшнувато. Якщо не встигну на поїзд, прийдеться ще 800 км пиляти, така перспектива не радувала. Ну звичайно варіанти були – можна було автобус зупинити, таксі, ітд. Але адреналін все рівно грав усю дорогу.

Щоб знизити ризик виїхав в 5-й ранку, поїзд був о 13.00 .Їхалося уже швидше, дорогу знав, воду мав, мінімум зупинок. Правда виявив одну особливість: частина дороги назад, а саме права полоса, десь 30 км була з розтопленим асфальтом, так що колеса прилипали. Тому, цю частину я їхав по зустрічі. Водії віднеслися з розумінням, мабуть, вони були вкурсі такої особливості цієї дороги.

Все якось обійшлося, нові латки-накладки на ніпель помогли, тільки два рази підкачував і я вже біля 12-ї був у Херсоні. Завдяки цьому зміг покататися містом, відчути дух. Місто сподобалось, практично, розтягнуте вздовж Дніпра, вулиці – широкі, площі – громадні. Особливо вразило це:

Мої фотографії цього не передають, ось що я хотів сказати:

Навіяло

Після цієї поїздки в мене виникло бажання взагалі проїхати все узбережжя, від Ізмаїла до Бердянська. Жити в кемпінгах, харчуватися фруктами, митися на тур-базах. Дорога вздовж моря – це буде набагато цікавіше, ніж їздити західною і центральною Україною і спрощує питання ночівлі і харчування.

А взагалі, для себе десь глибоко в душі вирішив, що якщо подорожувати по-дорослому, то тільки на мотоциклі. Давно чув думку, що це найкращий засіб для подорожей. Велосипед підходить, коли тобі або 20-25, або вже за 50, коли маєш багато часу і мало зобов’язань. Якщо, є сім’я, робота – шансів ось так вирватися на місяць-півтора, практично немає. Тим більше багато ти побачити і так не встигнеш. А на мото 500-1000 км в день це не проблема, декілька днів і все узбережжя проїхав, а за тиждень-два можна цілу країну побачити. Хоча це все звичайно дуже дороге задоволення і по витратах в порівнянні з велосипедом і близько не стоїть. А якщо щось поламається, мотоцикл в автобус чи поїзд так не запакуєш. Є недоліки і їх багато, але час іде, хочеться побачити світ, тому без більш серйозної техніки боюсь не обійтись…

Комахи

О, якщо б я фотографував усіх комах, яких я бачив за ці 12 днів, мабуть, і гігової карти не вистачило б)

Там, де ми жили, вони були повсюди: двір, душова, кухня, туалет, кімната, під ліжками, на ліжках, простіше писати, де їх не було.

В основному, це павуки, ніколи не думав, що їх є стільки видів.

Інколи попадалися гігантські богомоли.

Коники стрибунці, саранча розміром з руку.

Не згадую про змій/вужів, коли катався біля болота, було враження, що там все кишить ними. Враховуючи, що я бачив трьох розчавлених на дорозі і ще одну живу біля моря, сліди змії на острові і, якщо це помножити на кількість степів і боліт, то мабуть, їх там не менше, ніж павуків.

Ця і ще одна були десь біля метра

Але, з часом, до цього звикаєш і уваги уже не звертаєш :D

Back in the U.S.S.R?

Хоча "Юго-восток" і вважається вічним совєто-російським, чи як зараз модно "новоросійським" регіоном, але національне піднесення пробилось навіть в їхні важко "промиті" голови.

Все, як у нас, навіть більше. В національних кольорах: мости, зупинки, стовби, вишки.

Також можна побачити вивішені прапори на приватних будинках та держ. установах, навіть на пляжах зрозуміло, що ти в Україні.

На день незалежності, та й не тільки тоді, багато молоді були в футболках з гербами. Чорношкірі, що кажуть "Слава Україні" там навіть не дивували, а ось продавці, що продавали по пляжу пахлаву, креветки, булочки з українською символікою та розмовами – дивували.

З іншого боку, в тому ж Херсоні є парк ім. ленінського комсомолу. WTF?

Хоча в центрі міста висить здоровенний прапор з написом "Херсон-це Україна"

На місці Леніна зараз там ось це:

І так по всюди. В Лазурному при в’їзді є біг-борд "Лазурне-це Україна", але центральна вулиця досі Леніна. Сусіднє село – Більшовик…

Таке враження, що СРСР тільки пару місяців тому розпався, нац. прапори уже порозвішували, але спадку комунізму ще не встигли позбутися. Можливо. хоча б закон про декомунизацію їм допоможе, хоча, звичайно, "вату" з голови ніяким законом не виведеш.

Не хочеться піднімати питання мови, але все ж. Якщо коротко, то мовне питання можна описати одним словом – бардак. Так як їхав без ГПС, то доводилося постійно уточняти дорогу і вийшло поспілкуватися з людьми з різних регіонів області. В селах в основному суржик, хоча бували випадки, коли мені відповідали чистою українською, але це були люди похилого віку. Херсон і інші великі міста – 100% російськомовні. Правда в селах, молодь також говорить уже чистою російською, при "україномовних" батьках. Є багато двомовних, але це в основному сфера обслуговування.

З приїжджими все набагато гірше. З одного боку, на відміну від того ж Криму де всі, навіть україномовні постійно переходили, або навіть спілкувалися між собою російською, в Лазурному і не тільки, українську чути від кожного другого.

Але, є своє але. Друга частина розділилася також на два табори. Перші – це криворіжці (там є великий пансіонат "Криворіжсталі"), які говорять рос. з терпимим акцентом і при цьому частенько стараються переходити на укр. А найбільше зло – це товариші з центру України, з запорізької, миколаївської обл. Це навіть не суржик. це "винос" мозгу. Вони є україномовними, по батьках скоріше всього, але зі всіх сил стараються говорити рос. Виходить такий страшнючий акцент з проскакуючими українськими словами. "возьмі ГРОШІ і пойді купі" :evil:

Якщо когось і "хохлами" обзивати, то вони перші в списку. Люди себе просто ламають, щоб вбити в собі все українське, а потім дивуються – чого так живемо. Мріють стати "рассиянами", мабуть :evil:

Також обурило питання вивісок/табличок/оголошень.. Практично все рос., хоча половини відпочивальників укр.мовні. Чи вони ще на луг/дон/рос туристів чекають, країна міняється, а ці товариші вперто не хочуть. Якась неповага.

З позитивного все таки можу сказати, що загальному відчувається, що все рухається повільно, але в правильному руслі :good: