Поїздка на війсковий об’єкт (гора Космечара)

Таємний об’єкт часів холодної війни.

Один із найтаємніших об’єктів часів холодної війни розікрали: голі стіни залишилися від колишньої військової частини, яка забезпечувала зв’язок СРСР із країнами Варшавського договору. Обладнання, яке коштувало мільйони радянських рублів і над яким працював не один інститут, здали…на брухт. Меблі, двері, сантехніку по домівках розтягли місцеві селяни.

Гора Космечара. З її вершини видно далеко. Ось там Калуш, правіше Івано-Франківськ, і одне з найбільших сіл в Україні Перегінське. Проте помилуватися цим краєвидом чверть століття могли тільки військові, та й то з особливим рівнем доступу. На горі ще донедавна була розташована секретна військова частина, яка забезпечувала зв’язок Радянського Союзу з країнами Варшавського договору. Точніше, військова частина була у самій горі в таємних бункерах. Ззовні лише чотири вишки.

Кодований сигнал з Москви по кабелю йшов у підземелля, тут оброблявся, і вже далі через радіоефір надходив до кожної з країн, об’єднаних в ОВД організацію, створену на противагу НАТО. Зв’язок мав працювати постійно і безперебійно, адже, за умовами договору, у разі військової агресії проти будь-якої країни усі інші мали негайно прийти їй на допомогу.

Петро Зіняк уважно розглядає підземелля військової частини, він кілька років поспіль керував охороною цього таємного об’єкту. Навіть його у більшість приміщень не пускали. Тепер чоловік жахається, два роки об’єкт без охорони, а хазяйновиті гуцули розікрали практично все.

Зрізали унікальну систему вентиляції – у цих бункерах можна було пересидіти навіть ядерний вибух чи хімічну атаку. В коридорах розкидана секретна документація, яку розробляли десятки наукових інститутів СРСР, з колись такими таємними кодами, шифрами і секретними інструкціями.

Злодії витягли навіть сантехніку та подекуди позрізали перекриття та сходи, тому щомитті можна кудись провалитися.

Останній вояк залишив цей об’єкт у 2003 році, а таке відчуття, що тут вже з десяток років нікого не було. Один з найтаємніших об’єктів часів холодної війни тепер уже нікому не потрібен, хіба що крім мисливців на брухт.

Даний сюжет було закинуто у нашу крупу Вконтакті, й призначено поїздку на 20 квітня.

Збір біля Сільпо, виїзд як завжди з невеликим запізненням. Зібралось 14 чоловік, по дорозі приєдналось ще двоє, загалом 16 людей з роверами і палким бажанням крутити :), що я рахую досить не зле.

Далі була монотонна дорога, зустріч з доблесними працівниками ДАІ, що попередели про Кортеж, який рухатиметься нашим шляхом.

У Росільній, нам таки нагадали, що сьогодні поливаний понеділок. Десятьох хлопаків з відрами повними води вдалось проїхати без пригод, але наступні таки облили нас, хто легенько хляпаючи, а хто і нагло поливаючи з горняти. Усі були не погано вгашені, коли Vasya_F вирішив їх трохи полити з велофляги — дуже здивувались і навіть возмущались, та ми уже поїхали. На наступних ділянках дороги, ще декількох велосталкерів несильно облили.

Сама база, як і говорилось в сюжеті, реально розкрадена. Залишилось тіки те, що було важко відрізати і вивезти, або те, що нікому не потрібно. Знаючи як шукачі металу лізли і в працюючі ЛЕПи (де часто і залишались навіки) мене це зовсім уже не здивувало.

Знайшли і лазили по двох поверхах, хоча розповідали їх там мало бути аж п’ять.

На території знаходяться чотири вишки, не великі з вигляду, та забиратись на них реально втомлюєшся.

Частина групи вирішила повертатись іншим маршрутом, і по дорозі помилуватись Манявським скитом, та залишили нас, кого обідати й набиратися сил, а кого лазити і фоткати все навкруг :)

Дорогою назад троє хлопаків вирішили перевірити ще одну вишку, з вигляду діючу (в результаті виявилася, що площадка там була закритою) і ми трохи вирвались вперед, добираючись в п’ятьох.

Ітого від Сільпо до Сільпо: 78км, з їздою містом усі 90 км.

Повернулися при денному світлі, встиг ще помити велосипед і порадіти, що до мого приїзду таки включили ліфт, й не довелося тягти двоколісного друга своїми силами.