Три водоспади, два замки, один палац 01-02 вересня

Дата 23.10.2012 Автор br_andy
Хіти 440 Коментарі 2
IMG_3288

Дозвольте поділитись враженнями на правах новачка. Судячи з ніку, здогадаєтесь що я брат b_romikа. Приємно було приєднатись до вашої компанії відразу з дальньої поїздки. Перше враження буває найправильнішим: дружня і злагоджена команда. Саме команда! Де є чітке планування, адекватні стосунки, взаємовиручка і розуміння один одного з півслова. Трохи довелось побувати в різних спільнотах, є з чим порівнювати.

Поїздка почалась вчасно і легко. Буду писати свої ІМХО, тапками не кидайте. До Дністра долетілось як на крилах. Ентузіазм пер наверх думками “ого-го, я ж нічогенько можу кататись”.

Добиратись до першого палацу стало трохи важче, але тішила думка, що втягнусь потроху. Палац і перші бутерброди на задньому дворі під екзотичним “лисим” деревом, приспали мою чуйку приємним відчуттям ситості і краси.

Далі пішли підйом за підйомом, радуючи око мальовничими пагорбами Тернопільщини. Довгожданний спуск привів нас на центральний сільський майдан, де зібрався сходняк місцевих мінял зерна. За короткий час стоянки і переговорів куди їхати на водоспад, я не встиг збагнути фішку зернової оборудки, що відбувалась. Та й Бог з тим, нас чекали пригоди. Початок пригод був раптовим і невідворотним – закінчились залишки асфальту, а з ним і цивілізації. Ми почали вигрібати вгору по грунтовій дорозі, поритій глибокими коліями від коліс.

ППЦ не настає так відразу, а часом має специфічне почуття гумору. На горбі нас чекали безкраї поля засохлих почорнілих соняхів. Горб за горбом, грунтовка йшла між засохлими згорбленими трупіками соняшників, які тяглись ледь не до горизонту. Не знаю кому як, а на мене вони справляли гнітюче враження. Здається, саме на цих безкінечних полях дехто вперше почав сходити з велосипедів і пхати їх під гору пішки. Я з радістю приєднався до пішої команди на підйомах, бо дупця вже ОЙ ЯК БОЛІЛА від незвички і тряски по грунтовці. Христя і Ромік вміло мотивували всіх добити маленький кусочок маршруту до водоспаду і на базу.

Поле перейшло в буковий ліс. Тут було веселіше – тіньок і спуск. Спуск взагалі доставив! Вузька стежка із здоровим камінням, справа стрімкий майже обрив і якийсь струмочок внизу. Мене накрив адреналін від даунхільної гонки вниз. Я не розумів, нащо ми так далеко пхались і який взагалі може бути водоспад із потічка шириною в метр. Чудо трапилось так само раптом. Потічок раптом падав із висоти десь 10 метрів, розділяючись на сотні волосинок. Якби це був просто струмінь води, то жодного інтересу і було б шкода, що так намучились. Але вода стікала вниз по тисячах тонких пластин породи, які розчісували її на павутинки. Я не бачив раніше такої краси! Унікальності ще додавало відчуття, що місце досить недосяжне. Добратись туди можна лише пішки, кіньми чи двоколісним транспортом. Спуск до підніжжя водоспаду – окремий екстрім. Збита з колод довга драбина (десь 15м), трохи полоскотала нерви.

 

Далі – знову вниз псячою стежкою на заплаву річки. Довго їхали вздовж берега, питали в нащадків Сусаніна як переправитись на той берег. Стратили купу часу, шукаючи суху переправу, але дарма. Лісапети вирішили, що їм пора передихнути і покататись верхи на господарях. Всі дружньо роззулись і форсували річку вбрід по коліна у воді і з транспортом на плечах. Форсували, до речі без втрат і з підтримкою тих, хто був у сандалях. Короткий передих на тому березі поки взувались, і знову вйо д”горі. Половину гори пхав вєл в руках і думав що видихну легені нафік. Знову вершина, короткий передих і збір команди, знову даунхілл по камінню вниз в сторону омріяної бази.

На півдорозі нас чекали руїни старого косцьолу. З розгону влетіли на шмат асфальту і рівне подвір”я лісництва. Тут нас чекала зустріч із кумедним малим ведмежам у вольєрі. Як воно туди потрапило х.з., але надіюсь його рятували від смерті в лісі. Ми вирішили внести свою лепту в порятунок мемедика і нагодували його бутерами. Пофоткались, подивились косцьол і рушили далі.

Довго чи коротко їхали, але то був бонус на кінець дня: дорога до бази йшла вниз. Залишки свідомості і шалена вібрація камянистого спуску не залишили майже ніякі спогади. Страшенно боліла _опа, сидіти було нереально. Ступні і долоні німіли від вібрації – але до бази залишалось якихось нещасних 2км. Я був готовий на будь-яку базу – аби лиш був душ і ліжко.

На базі все також відбулось “чотко”: вєли в гараж, торби в нумера – і на смачну вечерю. Все акуратно, просто і з мінімально достатнім комфортом. Потім був душ (навіть з гарячою водою), коротенькі анекдоти під зернята з чесно скручених в дорозі соняхів – і по норках до рання. Кому як, а мені спалось чудово. Ранок зустрів сонечком і гарячою кавою. Мене вкотре вразила організованість команди – коли всі одночасно прибули на сніданок, а потім на відправку.

Тут можна було б закінчити мою історію поїздки. Я вирішив рятувати “рядового Задницю” і відділитись від команди на Бучач. Шоб не дати пропасти в полях, як ксьондзові качята, мене підтримала Оля Смірол. Велика подяка їй за дружню і організаційну підтримку! Оля зірвала людину з Франика до Бучача з “пиріжком”, в який мали влізти ми і два роверка. Поки ми чекали транспорт, вирішили зняти стрес і побавити себе смачненьким. Не довго думаючи, замовили по каві і 50г бучацького коньяку для релаксу. Почекали авто. Пообідали. Почекали авто. Ще по каві. Дочекались авто. Сил і бажання рискати по бучацьких горбах в пошуках краси не було ніц. Був розслабон і легка заздрість основній групі, яка все ще гасала по горбах.

Дякую за знайомство, поїздку, терпіння і підтримку!