Подорож на південь України

Дата 21.11.2012 Автор Oleg
Хіти 1066 Коментарі 0
100032554

Все почалось з ідеї, доїхати до чорного моря на велосипеді, але сама поїздка до моря була не достатньо цікавою, тому вирішив ще прокататись по узбережжю. Найти когось хто б поїхав зі мною в Одесу своїм ходом мені не вдалось(. А вот поїздкою по узбережжю зацікавились кілька людей.

Але в кінцевому результаті зголосився тільки Олавін. Спланували поїздку купили білети, проаналізували все і були готові їхати. Я мав за три дні доїхати до Одеси(770км), де до мене мав приєднатись Олавін.

Ось і почалось, взяв відпустку і на другий же день, рушив в напрямку Одеси, рушав в 4 ночі, але це не помішало Мерліну і Ані мене зустріти і провести до Тисмениці, перший підйом в Клубівцях навіть не замітив)). Нижнів зустрів мене таким густим туманом, що я майже нічого не бачив. Спочатку їхав по узбіччю, але потім вирішив взагалі йти по краю щоб не потрапити під колеса машинам. Коли вже взійшло сонце видимість покращилась і я вже міг спокійно їхати далі.

Підйом до Монастириська дався так само легко як і в Клубівцях. За Бучачем мене сильно потягнуло на сон, і на першій же автобусній зупинці перекимарив хвилин 20, що дозволило позбутись сонливості і трохи відновитись.

Почав накрапати дощик, я встиг сховатись на автобусній зупинці. Проте бути сухим мені не судилось, тому що як тільки по закінчені дощу виїхав, був щедро облитий водою з під коліс грузовика, ну то не проблема, взявши хороший темп я скоро висох.

Знов почався дощ, на цей раз мені вже не було де сховатись і я промок до нитки. Але поки доїхав до Тернополя, вже був сухий. Тут бала перша серйозна зупинка, 140 км були вже позаду.
Добре поївши і віддихнувши в подруги,

був готовий рушати далі, но дощ знов вніс корективи в мої плани і я був змушений знов затриматись, но по його закінченню зразу же рушив в дорогу.

Позаду залишився Тернопіль і грозові хмари які були справа, але вони були мені не страшні, так як нам з ними було не по дорозі.

Дорога до Хмельницька була не близька але давалась дуже легко, по дорозі найшов бункер часів війни і його обдивився.

Перед Хмельницьким зупинився поїсти. В саме місто вже приїхав під вечір, місто не дуже роздивився але воно мені сподобалось.

Поїхав далі, але вибратись з Хмельницька було не просто, пропустивши один поворот, через те що знак перед ним закривало дерево не туди поїхав, трохи покружляв вернувся назад і таки найшов дорогу, з міста вже виїхав вночі, відкрилось друге дихання і крутив десь аж до 1 ночі, а тоді таке враження що виключили живлення, страшно захотілось спати, на спідометрі було десь трохи більше 300 км, і я почав шукати місце для ночівлі.

Замітив при дорозі купу бетонних блоків добре їх розгледівши найшов місце до можна поспати і де сховати велосипед.

Поставив будильник на 6:00 і пішов спати, хоч траса по була близька я її не чув, добре що хоч будильник почув)))).

Поснідавши рушив далі. Хоч і сон був достатнім(5 год) ніяк не міг розкрутититсь і найти свій темп постійно хотів спати, декілька раз зупинявся щоб покимарити на зупинці 10-15 хв. Але помагало ненадовго, випив чашку міцної кави і вирубався, під час однієї з таких зупинок коли зупинився на протилежній стороні дороги від мого напрямку, проснувшись поїхав не в ту сторону але проїхав небагато 2 км і там зрозумів що ці місця я проїжджав. Розвернувся і поїхав далі.

Перед Вінницею нарешті розкрутився взяв темп і їхалось уже добре, але почали рипіти шатуни, тому першою задачою в Вінниці було найти веломайстерню, бо такого ключа я з собою не мав(.

Найти її було не важко. В’їхавши в Вінницю побачив велопрокат, але в них ключа не було і направили мене в майстерню, Поїхав туди, замітив велодоріжку, їхати по ній було не можливо, оскільки по ній ходили люди, було таке враження що їм не подобається їхня частина тротуару і вони ходять по велодоріжці, тому виїхв на дорогу і поїхав по ній. В майстерні найшов потрібний ключик, поспілкувався з майстром, випитавши, що цікавого є в них місті і поїхав в парк, де сівши на лавочку любувався вінницькими дівчатами попиваючи квас і заїдаючи печивом, поїхав до річки Південний Буг, яку я ще не раз бачив в цій поїздці, побачив знаменитий вінницький фонтан, правда не його вечірнє шоу, а в простому режимі роботи, але все одно він красивий.

Далі був в роздумах, їхати мені таки на Одесу своїм ходом, чи поїздом. Прикинувши що якщо я і приїду в Одесу до того як приїде Олавін, то їздака далі з мене буде ніякий і подальший план поїздки може буде зірваний, а самі цікаві об’єкти були попереду, тому вирішив їхати до Вапнярки на потяг.
Часу в мене багато до нічого потяга, а проїхати лишалось всього близько 100 км, крутив собі помаленько, сільськими дорогами (які, на моє здивування, були майже ідеальними), і любувався краєвидами ,

захід сонця зустрів на фоні поля соняшників, далі було прекрасна ніч, дорога без ям, легенькі підйоми і спуски, машин майже не має і чисте зоряне небо, тут я виключив ліхтарик і їхав орієнтуючись на білу лінію яка розділяли полоси руху.

Так би крутив і крутив, але приїхав в Вапнярку, купив квиток, і всівся спати, спершись на баул на велосипеді. Спав не довго бо приїхав мій поїзд.

До того я вважав що гірше наших дачників нічого не може бути, але в поїзді, Вапнярка-Одеса, їздять такі бабки в порівнянні з якими наші дачники просто ангели, а провідники які, там просто звірі, коли побачили як я підвісив велосипед, то крику було такого, що чули напевно в сусідньому вагоні, з того всього я запхав його в чохол, так за нього і не заплатив)))) ляг спати далі, збудили мене аж у Одесі,
Одеса зустріла мене непогодою, і було видно що вночі пройшовся дощ. До приїзду Олавіна залишався рівно день.

Зібрав велосипед і поїхав в центр. Проїхався по приморському бульварі і заїхав до пам’ятнику Пушкіну де дівчина роздавала пакети київстар, добре з нею поговоривши, сів на лавочку поїв і по привичці заснув, збудили мене якісь місцеві, які прийшли з ігуаною і пропонували людям з нею сфотографуватись.

Трохи розпогодилось і вирішив з’їздити до моря, але не на одеські пляжі, тому поїхав знов на вокзал і сів на поїзд до Кароліно-Бугаз. Колись давно там віддихав, і знав що там великі пляжі і не так багато людей.
В’їхав на пляж, де мене зустріли здивованими поглядами, підійшов до моря змочив ноги, далі розклав карімат присунув до нього велосипед і влягся спати. Проспав пару годин, і пішов купатись.

Знов поїзд до Одеси, в планах було покататись по нічній Одесі, але не судилось дощ знов вніс корективи в мої плани, ледве встиг добігти до вокзалу, і тут линула гроза. вибору в мене великого не було і ніч я вирішив перекочувати на вокзалі. Зал очікування був переповнений тому сидів на кариматі, припершись до стінки, потім таки найшов вільне крісло і всівся, причому удачно, коло київських дівчат які так само як і я кочували ніч на вокзалі, говорили ми довго, поки по черзі не повирубувались.
Збудив мене зранку дзвінок Олавіна який вже під’їжджав до Одеси.

Погода знов була хмарною. Крутили по Одесі по центрі,

вивчаючи місцеві цікавинки, бачили багато італійців, і аж на морському вокзалі зрозуміли чого їх так багато, там стояв великий 7-поверховий лайнер.

Ще виявилось що ми не єдині франківські велосипедисти в Одесі, коли вже їхали з мор.вокзалу на Потьомкінських сходах побачив рожевий шолом,

і почав придивлятись, виявилось що це наш тріаліст Вова скаче вниз по сходах, зустріч була несподіваною.

Після екскурсії Одесою поїхали на вокзал і сіли на поїзд до Білгорода-Дністровська, але доїхали тільки до Затоки. Поки ми їхали розпогодилось, і ми вирішили заїхати на море і покупатись.

Сиділи на пляжі кілька годин поки не приїхав наступний поїзд до Білгорода, на який ми сіли і поїхали до найстарішого міста України.

На вокзалі купили білети з Ізмаїла до Одеси на наступний день. І покрутили в сторону фортеці Акерман, Фортеця вражає своїми розмірами рів який її окружає досягає 14 м в глибину, в часи розквіту фортеці він мав до 20 м і заповнювався водою. Сама фортеця стоїть на березі Дністровського лиману.

Вхід в фортецю платний, але охорона з нас грошей не взяла, коли ми підійшли до каси нам сказали “поставте велосипеди он там коло кафе, їх там ніхто не буде чіпати і йдіть гуляйте”, так ми і зробили, в кафе взяли по бакалу квасу, і поставили акумулятори на зарядку.

Людей на території було не дуже багато, всюди на стінах було написано “опасно, не ходити”, але ж наш народ цим не зупиниш і всі спокійно гуляли по стінах.

Налюбувавшись фортецею, поїхали в сторону Ізмаїла, для цього вибрали не центральну дорогу а сільську, про що згодом пожаліли, вже на виїзді з міста нас зустрів зустрічний вітер, в одному місті нам перегородила дорогу група кіз

Дорога ставала все гіршою і гіршою, поки не перейшла в роздовбану грунтовку, трохи так проїхавшись зрозуміли, що таким темпом ми до Ізмаїла на поїзд не встигнем, і рушили полями до основної траси, вона виявилась мало що кращою, асфальт і ями але на велосипеді ми їх спокійно об’їжджали.

Коли сонце вже тягнулось до заходу згадали що нам не стає продуктів до вечері, і заїхали в якнайближче село, закупивши, і поповнивши запаси води, виявилось там в них проблеми з водою, вода з криниць переповнена сірководнем, і її беруть з під землі і відстоюють поки сірководень не вивітриться, але і тоді смак у неї дуже специфічний.

Коли виїжджали з села сонце уже зайшло і вітер припинився. Асфальтована дорога за селом була така розбита що машини об’їжджали її збоку по грунтовці. Коли виїхали вже на трасу Одеса-Ізмаіл, асфальт був хороший без ям, но кількість машин виросла. Безвітряна погода дозволяла тримати хороший темп, а місцевість була горбистою з невеликим перепадом висот. Тут стався перший прокол, заїхали в магазин і купили води, виїхали, і тут бац, а в Олавіна пробите переднє колесо. Заклеїли, заодно прикинули на карті місце для ночівлі, між селами Новоселиця і Траповка була показана невеличка лісополоса, думали там і заночуєм.

Но в реалі ніякої лісополоси там не було, а просто дерева посаджені в один ряд поряд з дорогою. Це була вже десь перша ночі і ми вирішили таки там заночувати, розклали палатку, приготували вечерю і лягли спати, велосипеди положили прямо на проти входу скріпили і накрили велочохлом.

Перший раз за скільки днів я нарешті нормально ліг, вирямився, нічо не шуміло, не гомонів над вухом, тільки притулив голову до імпровізованої подушки, зразу відключився.
Зранку як тільки прокинулись, склали палатку і виявили що ночували поряд з полем.

Виїхали, до моря було вже недалеко і знов зустрічний вітер, який час від часу ставав боковим. За селом Лиман я не замітив як вирвався вперед і прошляпив поворот, добре що вчасно зупинився, подивився що Олавін відстав, він тим часом махав мені руками щоб я вертався, але то було марно бо я не бачив, думав що він зупинився сфотографувати стаю качок, яка якраз пролітала поряд)) і він був змушений під’їхати і наставити мене на правильний шлях.

Знов грунтовка, а коли під’їхали до озера Сасик, тобто до штучної коси що розділяє озеро і море нас чекало 14 кілометрів бетонки, та не просто бетонки, а бетонки яка йшла під нахилом,

була поряд і грунтовка, але по бетонці їхати було легше.

Так ми проїхали десь зо дві третини і повернули до моря, і тут нам відкрився великий і майже безлюдний пляж, і головне без мусору.

Там ми пообідали, випили пива, і знов в дорогу. Заїхали в село Приморське випили кави бо дуже клонило на сон. До наступної нашої точки Вилково було недалеко, дорога була прямою і майже без ям.
Вилково,

тут може і є на що подивитись але не на велосипеді, треба брати екскурсію на лодці. Майже всі виходи до Дунаю тут приватизовані, але ми найшли такий на місцевій базі відпочинку Чайка.

У Вилково ми пробули недовго бо нам ще потрібно встигнути на поїзд в Ізмаїл.
При виїзді з Вилково в сторону Кілії був знак ремонті роботи 5 км, тягнулось воно набагато довше. Гірше дороги районного значення я ще не бачив, де не де з під ям виднівся асфальт, а великі ями були засипані причому так що краще б залишили ті ями ніж їх засипали, їхали попри Дунай, переїжджаючи канали які живлять зрошувальну системи і зокрема озеро Сасик.

Зустріли чудесний захід сонця на фоні Дунаю

Погана дорога була до самої Кілії там знов заїхали в магазин, трохи поспілкувались з місцевою продавщицею і рушили далі.

Дорога далі була вся в ямах, які на велосипеді мож було об’їхати, а на машині ні, тому там ми рухались швидше за машини, так було аж до Кислиці, там вже нарешті покращилась дорога, ми бачили що ми на поїзд встигаємо в притик тому надавили на педалі.Тут знов в наші плани вписалась погана дорога і знов бетонка швидкість впала з 25 до 15, в мене почало боліти ліве коліно, но ми тиснули. Влетіли в Ізмаїл, перед поїздом заїхали в магазин купили пива в дорогу і полетіли до вокзалу, якби не GPS, напевно на поїзд не встигли, а так прибули за 5 хв до відправлення, швидко впакували велосипеди і погрузились, провідник при вході нас спитав “чи є в нас білети на багаж(велосипеди)”, їх в нас не було і він сказав “сідайте, розберемся”.

Вже в потязі він підійшов до нас і хотів здерти з нас гроші, ми майже процитувавши витяг з правил перевезення, дали йому зрозуміти що платити ми за них не будем, на що він відповів, що йде почитає правила і вернеться, більше він до нас не підходив)))
Висадившись з поїзда почали шукати кафе щоб поїсти,

в 8 ще все закрите, але таки найшли столову там добряче поснідали і вирушили до Миколаєва. Уже при виїзді з Одеси мене знов почало боліти коліно, і боліло так, що я зрозумів що до ніякого Миколаєва ми сьогодні не доїдем(((. Коліну треба було дати спокій, і вирішили їхати тільки до Коблево. Перед селом Нова Дофінівка заїхали на пляж покупатись,

і це було правильне рішення, тому поки ми там сиділи почалась гроза, ми сховались в кафе на пляжі разом з велосипедами. Лило як з відра потім пішов град, все це тривало не довго, зато з громом і блискавками.

Далі по дорозі був великий одеський припортовий завод,

і місто Южне яке спеціально будувалось для працівників заводу. Місто невелике, всього розміром близько одного квадратного кілометра, там нема ні одного приватного будинка все багатоповерхівки. В Цьому місті мали побачити пам’ятник “залізній людині” зроблений з кількох грузовиків ЗИЛ, і автобуса ПАЗ, але його ми не знайшли, місцеві сказали що його знесли(.
Об’їхавши місто рушили в Коблево, грунтовою дорогою, в сам центр курорту не їхали, а заїхали на початок, де є наметове містечко, яке виявилось платним.

 Взнавши що гроші там збирають з 5 до 7 вечора, по 50 грн з машини, ми не спішили з розкладанням намету, а приготували їсти, і як уже починало темніти, розклали намет, і полягали спати, ранком так само швидко склали намет, ніби тут і не ночували))

Вертатись вирішили через центр Коблево щоб туди попасти треба було проїхати кілька кілометрів по пляжу.

По мокрому піску їхалось добре, але приходилось об’їжджати людей і ловити їх здивовані погляди, не кожен же день побачиш велосипедистів при параді і з грузом, які їдуть по пляжі. Минувши курорт Коблево заїхали в саме село Коблево, ну тут само собою купили вина і направились в сторону Миколаєва. Траса була з ідеальним асфальтом і рівна це дозволило тримати нормальну швидкість близько 28, але велика кількість машин портила все задоволення від дороги, на одному з спусків фура попри мене так пронеслась що мене знесло на обочину, а вилка була заблокована, швидкість більше 45, ледве втримався щоб не впасти.

Тут також застав нас дощик але вчасно сховались на заправці, дощик тривав не довго і ми рушили далі.
При самому в’їзді в Миколаїв тобто коло самого знаку зустріли групу велотуристів,

які направлялись в Крим з Одеси, і були в дорозі тільки перший день, поспілкувавшись з ними попрямували в саме місто. Перед тим заїхавши до річки Південний Буг.

Приїхавши на вокзал, перше що почали шукати це де би підзарядити акумулятори, і знайшли таке місце в кафе напротів вокзалу. Дальше були приємно здивовані, тому відчули себе як у дома)) на переон під’їхав наш поїзд до станції Вадим і це була стара добра Червона рута. На відміну він нашої там є присутні місця для багажу, тобто відсутні кілька сидінь, де спокійно можна поставити велосипеди. Їхати треба було довго аж 5 з половиною годин. Но людей було не багато і вдалось трохи поспати.
Вийшовши з Поїзда в 12 ночі, побачили що з іншого вагона вигружається ще двоє велотуристів. Це виявились іноземці, Полячка і Німець, вони їхали в Крим, нам з ними було не по дорозі. Через село попри озеро попрямували до траси Каховка Армянськ. Їдучи шукали місце для ночівлі. Так доїхали до знаку “Автономна республіка Крим”. Недалеко від нього знайшли місце для ночівлі, формально ночували в Криму.

Зранку коли почали складати палатку, побачили що круг неї вже освоїлись павуки і спели павутину.

 

Тут почались нудні херсонські дороги, прямі, без ям і однаковим краєвидом, і ще й боковий вітер був.

До Чаплинки доїхали досить швидко, там прикупили продуктів, і повернули в Асканію нову, тепер вітер дув нам у спину, але це не дуже радувало, тому назад нам вертатись тією ж дорогою.

Асканія-Нова це село посеред заповідника де знаходиться зоопарк, дендропак і адміністративні будівлі.

При вході в зоопарк нас люб’язно зустріли охоронці і показали де ми можем залишити свої велосипеди, але тут на відміну від Фортеці Акерман за вхід прийшлось заплатити, але воно було того варте, зоопарк там дуже різноманітний.

Дальше був дендропарк куди нас спочатку не пустили на велосипедах, але ми заїхали туди з того входу де охоронців не було, но катались там не довго, нас найшли і попросили покинути територію, дендропарку, так як на велосипедах там можна пересуватись тільки охороні і персоналу. Нас це дуже обурило, але в нас не було часу з ними сваритись, і ми спокійно поїхали назад до Чаплинки.

Тепер вітер був не зовсім зустрічний а скоріше боковий, в мене відкрилось н-не дихання і я почав вкручувати, Олавін сидів на колесі, в мене взагалі було відчуття що я тільки виїхав хоча позаду було близько 900 км дороги. Знов Чаплинка, знов поповнення продуктових запасів, закуплялись ми часто, бо не хотіли з собою возити лишній груз. При виїзді з міста Стояв танк.

Зайшло сонце і припинився вітер, ми крутили в напрямку Каховки. Пряма дорога, швидкість була 25, потім розкрутились до 30, так як в мене вже який день, було як спортивної машини спідометр не робив був тільки тахометр (каденсометр) то швидкість не відчувалась)))).

Но тут сталась халепа, Олавін з’їхав на обочину і наїхав на колючки, почали клеїтись, одна дирка, дві, три, чотири, пять – стояли ми там довго. Вже думали там і заночуєм. До нас під’їхав автобус, вийшов мужик і почав питати чого ми так довго сидимо тут і чи не потрібна нам допомога, і запропонував нас підвести до Каховки, ми ясне діло погодились, погрузили велосипеди в ПАЗик, і поїхали, слухаючи розповіді про місцевість.

Висадив він нас Перед містом, почали шукати місце для ночівлі, тут до нас підійшов мужчина і запитав що ми тут робим, коли побачив хто ми такі, сам показав місце де ми можем розкласти палатку коло його поля.

Вставши зранку зразу попрямували до Пам’ятнику Тачанці,

а далі вже в саму Каховку.

При в’їзді в місто побачили знак “Рух на велосипеді заборонено”, і велодоріжку збоку, но на тій велодоріжці було повно колючок яким з вечора попробивали колеса, тому їхали ми по дорозі.

Нашою метою Тут було побачити Каховську Гес, хоч фотографувати її і заборонено це нас не зупинило)))))

дійсно велика і красива споруда, яка забезпечує водою всю зрошувальну систему херсонської області.
Тут ми мали можливість покататись по берегу Дніпра, заїхали навіть на один з пляжів,

де ми перекусили, а я ще умудрився і поспати. Дорога далі проходила попри дачні містечка, справа час від часу показувалось Дніпро, а зліва Ліс, но не такий густий і дрімучий як у нас, а штучно насаджений хвойний, і всюди були таблички “вхід заборонено пожежонебеспечний період”. Так ми доїхали до Козачих Лагерів тут ми повернули від Дніпра, і поїхали лісовою дорогою, о не той що хотіли зразу, бо там було лісництво, а лісників нам не хотілось зустрічати. Грунт тут, та який грунт, тут пісок суцільний, де їхали де котили,

але виїхали на основну трасу тут перед нами показався ліс, яким була обсадженна пустеля, в яку ми прямували, почали шукати в неї заїзд. Спочатку трохи не туди заїхали вернулись назад і найшли таки ту дорогу що нам треба. Спочатку ліс хвойний, потім листяний молодняк, а далі то що ми й шукали, почалась пустеля,

ще піщаних дюн не було, але по бокам були рослини, які нагадувати засохші кущі. І от нарешті вона,

їхати там було неможливо, ходити також було досить тяжко.

Вертатись назад ми і не думали палатку поставили прямо між двома піщаними горбами.

Тут знов виявили що напоролись на колючки, з свого заднього колеса я їх витягнув достатньо, але йому таке не страшне, а вот в передньому була дирка, яку прийшлось клеїти. Я пішов спати швидко, Олавін ще фотографував, оскільки упустити таку можливість він не міг, палатка, пустеля, + чисте зоряне небо. Нехватало тільки повного місяця.

Підйом був дуже рано оскільки наш потяг був в 6:48, а нам треба було ще проїхати 18 км. Олавін поїхав швидше я через хвилин 5, але до траси уже нагнав його.

Далі була кумедна ситуація, в мене годинник на велокомпютері спішив на 15 хв, тому вкручував я по максимуму, Олавін ніяк не міг зрозуміти куди я так спішу, в цьому запалі я пролетів поворот на вокзал, але проїхав небагато і в наступному повернув до колії і поїхав до станції, де вже був Олавін. Впереді нас чекав майже весь день який ми мали провести в поїздах(.

Доїхавши ним до Миколаєва, вигрузились, як виявилось даремно, бо він же їхав і до наступної станції нашого призначення, в поїздах нічого цікавого не відбувалось. Доїхали до Колосіївки там нам вже треба було провести кілька годин, на вокзалі зарядили акумулятори. І Сіли на потяг до Одеси.
В Одесу ми приїхаи в 18 годині

а наш поїзд аж у 22, то ще поїхали кататись по місту. Заїхали в магазин фототехніки і попрямували до набережної через парк Шевченка де було багато футбольних фанатів і міліції бо ввечері мав бути матч Чорноморець-Шахтар,

поїхали до пляжу щоб попрощатись з морем. Покупались, попрощались з морем.

На карті була стежка здоров’я яка йшла вздовж узбережжя. Виявилось це широка доріжка, з велодоріжкою, і люди тут по велодожці майже не ходять, легенькі спуски і підйоми попри Одеські пляжі, яка тягнеться на кілька кілометрів. Аж до пляжу Аркадія, який рахується найкращий в Одесі, і де розміщено багато ресторанів і нічних клубів.

Все хороше колись закінчується, вот і нас закінчувався час ми попрямували до вокзалу, де упакували велосипеди і сіли в поїзд, цього разу провідник був старший і вже без проблем пустив нас з велосипедами.

Поїздом їхали тільки до Тернополя, бо зі Львова ми б довше добирались до Франківська.

Спочатку хотіли їхати з Тернополя своїм ходом, але потяг нас так розслабив що вирішили їхати приміським до Рогатина а звідти вже на Франківськ. Поки чекали на свій поїзд, мене приспічило в туалет, взявши дві гривні в кишеню, а все решту залишивши на пероні пішов в туалет, коли вертався, контролери на вході кажуть квиток показуй інакше не пустим, а в мене в кишені 25 копійок і навіть телефона нема, я їм пояснюю, що в мене всі речі на пероні, а вони все одно квиток, мені це надоїло і я просто йду нагло на перон вони мені там ще шось говорили, але мені було вже все одно.

Людей на вокзалі було все більше і більше, підїхав один поїзд, частина сіла туди. Решта почала йти на другий перон, туди пішли і ми, а далі проклинали нашу укрзалізницю, бо ті ідіоти запусти два поїзди так, що всі люди були на одному пероні і там не було де стати, приїхав ще один поїзд і уже на переповнений перон почали виходити з нього люди притому, що було абсолютно вільних два перона. Складалось враження що кожен хто йшов просто мусів зачепити наші велосипеди. Но це ми якось пережили. Наш поїзд приїхав з запізненням, більшість людей були дачники, які нічим не відрізняються від наших, пхаються першими, притому, що їдуть всього дві зупинки, і заставляють нас з велосипедами захаращувати тамбур. А потім ще жаліються, що вони не можуть вийти, коротше все як у нас в “червоній руті”. Коли вони вийшли стало набагато легше, а потім вагон взагалі опустів. Вивчивши карту ми вирішили виходити не в Рогатині а кілька зупинок перед ним і їхати не трасою а селами.

Вийшли там де нам було треба, поїхали до джерела попри дорогу, і вже по рідній франківській землі покрутили, хоч стан дороги був поганий нам було все одно, ми крутили і любувались краєвидами, ніде не спішили, сонце добре прижарювало, навіть коли ми були на півдні воно здається так не жарило, і так повільним темпом з зупинкою в Галичі ми прикотились в Франківськ, ще не зовсім вірячи у те, що завтра не треба буде вставати зранку і крутити педалі, відчував себе на диво не виснаженим був готовий ще крутити і крутити, але нажаль відпустка закінчувалась і на наступний день зранку я вже мав бути на роботі.

Підбивши підсумки в мене вийшло близько 1200 кілометрів 730 з яких їхав в компанії Олега Олавіна, якому вдячний за компанію і хороші фотографії. За час поїздки побачили дуже багато цікавого не все напевно тут описано, ну і тут не можна передати те коли тебе не обходить майже нічого тільки крутити, і крутити щоб добратись до мети.

З погодою нам повезло, ми попали на період коли в Франківську було холодно і мокро))), а на Півдні спала жара, мож сказати обрали ідеальний час. Так що, якщо хочете відправитись в подорож, то не зволікайте, їдьте, виношувати мрії в голові може кожен, а вот здійснити тільки сильні і цілеспрямовані люди.