Вело-подорож до оз. Синевир (дві штуки)

Дата 28.05.2012 Автор Strange_V
Хіти 368 Коментарі 0

Вело-подорож до оз. СиневирДнями нарешті заставив себе сісти та описати дві чудові вело-подорожі до не менш чудового озера Синевир, які відбулись 28-29 травня та 3-4 вересня 2011 року відповідно. Для тих, хто не знає, оз. Синевир – це візитна картка українських Карпат, неймовірної краси “морське око” на лоні фантастичної природи, принаймні, так говориться у буклеті. Місце оповите легендами, міфами та іншими, не менш чудовими видами усної народної творчості. Я вже мав за щастя побувати на озері в далекому 2005 р., тому під натиском меланхолійних спогадів, хорошої погоди та велосипеда, вирішив здійснити марш-кидок з Долини.

Чесно кажучи, було трохи важко знайти охочих, загальний кілометраж відлякував молодих ініціативних людей і, лише здійснивши непосильну агітроботу та залякування, мені пощастило знайти ще трьох гуманоїдів, які погодились відважно виїхати в суботу в 5й ранку до Долини, прокрутити 260 км за два дні, заночувати без намету і повернутись в понеділок в 5й ранку, за три години до початку робочого дня. Не перевелись молодці’! Насправді подорожей було дві, але оскільки шлях до Синевиру в обидвох випадках однаковий, я вирішив об’єднати і вразити наповал юного читача.

Зліва направо учасники вело-феєрії весняного маршруту А – хірург, аспірант 1, аспірант 2, барабанщик:

та осіннього маршруту Б – студент, аспірант 2, хірург та працівник великої торгівельної мережі (поза кадром):

altalt

День 1: Квас.

Долина – Мислівка – Вишків – Торунь – Сойми – Міжгір’я – оз. Синевир (http://g.co/maps/keft6)

Відстань: 111 км.

Долина – прекрасне містечко для початку будь-якої подорожі, не тільки велосипедної. Маленьке, затишне, чисте, додайте до цього всього привітних сексі долинянок і вам взагалі не захочеться звідти кудись їхати. Опинившись в Долині, ми задумались, чи варто продовжувати подорож, чи залишитись і насолоджуватись місцевими благами. Не кожне місто може похвалитись наявністю супермаркету “Велес”, погодьтесь.

altЗ Долини починалась найбільш проста частина маршруту – аж до Мислівки дорога неймовірно радувала і око, і інші, більш м’які частини тіла (усі учасники використовували хард-тейли). Їдеш собі, навколо Природа (з великої літери), навіть не дуже засрана, мінімум трафіку. Цей відрізок своєю душевною простотою неодмінно нагадує мені про безтурботні, дитячі роки пізньосоціалістичного життя, коли роботи було мінімум, а какао і печеньок – максимум.

altalt

І навіть не надто зрозумілі само-іронічні назви не порушують вело-гармонію.   

altНа жаль, це відчуття самодостатності і ейфорії життя тривало лише до повороту на Мислівку, де і починалась справжня жесть – місце, де вмить стає зрозумілим, хто хлопчик, а хто альфа-самець! З Мислівки дорога стрімко набирає висоту, поступово перетікаючи у Вишківський, а згодом і у Торуньський перевали. В першій поїздці ми долали перевали на велосипедах, а у другій, оскільки швидкість руху в обидвох випадках була приблизно однаковою, а сил на педалювання йшло більше, вже піднімались пішки. Крім того, британські вчені рекомендують час-від-часу все-таки робити простатні паузи (які ми, власне, і робили кожні 1,5 год.). А ставити під сумнів авторитет британських вчених ми не наважились. Перевали, скажу я вам, це справжнє випробування для духу команди. Перевал не тільки неприємне, але і небезпечне місце – людям затьмарює розум, від надмірного фізичного напруження вони впадають в гарячку, починають сумніватись у доцільності та сенсі поїздки, життя, Всесвіту і всього такого. Найкращі із нас втрачають надію.

altДеякі, від безвиході, навіть починають говорити всяку гидоту, погрожувати здійснити над ініціатором подорожі акт кохання. Моторошне, сіре місце. Кожного разу, піднімаючись на перевал, ми чудово розуміли, що можемо більше не повернутись до сімей, рідних і близьких нам людей. Але все минає, життя проходить, перевали закінчуються, а після перевалів, як добре відомо усім, йдуть другі після сексу за кількістю насолоди речі – спуски. Спуски – хороший спосіб підняти дух команди. Як тільки виникають проблеми, якою б напруженою не була ситуація, все що потрібно зробити тімліду, це мимохідь вголос згадати, що десь, колись попереду має бути спуск і все – очі блищать, ноги педалять фантомні педалі, мир і любов.

Перший із спусків, Вишківський спуск – чудовий, ти спускаєшся у долину, на тебе звідусіль насуваються масиви гір. Проте він не надто довгий, а от Торуньський саме те і для душі, і для серцево-судинної системи. Летиш на усіх парах (наш рекордний командний максимум – 63 км\год.) аж у самісіньке Міжгір’я. В першій поїздці нам неймовірно пощастило – зупинились набрати води у Вишкові, розговорились із людьми, і вони, дізнавшись куди і як ми прямуємо, чи то від неймовірного жалю, чи від неймовірної гордості пригостили нас домашнім салом, яке зігрівало наші нутрощі аж до самого Рахова.

altПісля Торуньського перевалу, поступово просуваючись у бік Синевиру, ми взяли за звичку робити простатну паузу на річці, яка носить несподівану назву “Ріка”. В обидвох поїздках, до Міжгір’я ми добирались десь до години 16-17, дозволяючи собі 30-ти хвилинну перерву з водними і іншими приємними процедурами. Загалом, це місце (Міжгір’я) взагалі можна назвати релаксовою точкою маршруту. Приємна, похила дорога, річка, примарна надія, що усе погане вже позаду.

altalt

Останні залишки надії зникають, коли дорога починає демонструвати ледь помітний підйом. Команда реагує відразу – очі бігають, пульс частішає, порушується субординація. Аспірант 2 вирішив увіковічнити момент ще незатьмареної свідомості для майбутніх поколінь і сфотографуватись із зловіщим знаком.

altРізні учасники подорожі по-різному реагували на знак: хто плакав, хто сміявся, а працівник великої торгівельної мережі робив незрозумілі команді паси руками, висловлюючи легке незадоволення ситуацією.

altЧесно кажучи, Міжгірський перевал (останній перевал на 1й день подорожі), дався команді найважче. Він настільки довгий, жаркий і перевальний, що усе інше відходить на задній план. Не зважаєш ні на навколишню красу, ні на чудову карпатську флору, фауну, ні на сексі міжгір’ячанок, а просто рухаєш ніжками.

altalt

Ще б трохи і Міжгірський перевал став би місцем нашого останнього спочинку, якби не диво, яке трапилось з нами на самому перевалі. З останніх сил, під палючим сонцем, в умовах постійно діючої гравітації, використовуючи останні резерви організму, команда видерлась на найвищу точку перевалу і … постала перед кіоском з квасом! Це було щось! Квас заполонив усі фібри нашої командної душі, всі слова, думки зводились до одного – квас! Квас квас, квас квас квас, квас квас, квас. Ми ніяк не могли пояснити це дивне явище, навколо гори, цивілізація далеко позаду, жодних створінь, що ж тут, посередині нічого, робить кіоск з квасом і привітною міжгір’ячанкою? Деякі учасники подорожі висловлювали думку, що це ніщо інше, як перевальна магія. Мовляв, перевал нагороджує сміливих і карає салабонів. Не берусь судити.

Після перорального прийому квасу, ситуація в команді стабілізувалась, з’явились посмішки, оптимістичні прогнози стосовно кінцевої мети подорожі. Крім того, хитрий тімлід через слово вставляв магічне “спуск” і всі помалу підзабули пройдені 80 км та інші життєві негаразди. Спуск із перевалу у село Синевир пролетів якось дуже швидко, непомітно і перед командою постав останній, фінальний відрізок подорожі: с.Синевир – с.Синевирська Поляна – оз. Синевир.

На цьому етапі не відбулось нічого важливого, усі просто крутили педалі. Дорога поволі піднімалась догори, але непомітно і ненапряжно. У першій поїздці ми розраховували по дорозі знайти чудодійне закарпатське вино, але нам цього так і не вдалось, тому у другій поїздці ми завбачливо закупились у Долині (Благословенний будь, Велес!).

З мого останнього разу на Синевирі, багато чого змінилось, дорогу через Синевирську поляну до озера через кожні 50 метрів хаотично забудували гротескними, естетично огидними кабаками. Національний парк як був не доглянутим 6 років тому, так таким і залишився. Коли ми проїжджали повз КПП, грошей з нас не взяли, можливо через велосипеди, можливо через пізній час. До озера в обидвох поїздках ми добрались о 20й годині і вирішили відкласти відвідини озера до ранку, а натомість зробити стоянку, поїсти, попити і завалитись у спальник. Розбились метрів за 50 від підйому до озера. Біля самого озера, зрозуміло, ставити намети та палити вогонь заборонено.

За перший день команда проїхала 111 км по показниках вело-комп’ютера і витратила близько 12 годин на дорогу. Ця цифра може налякати недосвідчену людину, і все ж ніхто із учасників не почував себе вимученим в гівно, це при тому, що регулярно на велосипеді катаються лише аспірант 2 та хірург. Для усіх інших це була Перша Велика Вело-подорож: аспірант 1 та студент позичили велосипеди на час поїздки, а працівник великої торгівельної мережі та барабанщик придбали велосипеди за місяць до поїздки.

Вечеря першої поїздки була чудовою – смачна їжа, приємна втома, ніяких перевалів попереду, мінусом лише була відсутність розслабляючих напоїв, але ми врахували це у другій поїздці. Півлітра ароматного гарячого вина плюс заслужена втома і ти поступового зливаєшся з одягом, спальником, карематом, землею і розчиняєшся у субатомарній структурі Всесвіту. Деякі учасники команди скаржились на натерті сідниці, але у субатомарної структури Всесвіту не може бути сідниць, тому їхні скарги пропускались крізь вуха. Сон був не просто чудодійний, сон був квінтесенцією всього хорошого, світлого і доброго.

altalt

День 2: Марафон.

Прокинулись усі десь о 6й ранку, після семи годин сну. Команда почувалась прекрасно, вино, сон та дифузія із космосом позитивно вплинули на організм, сідниці і м’язи нижніх кінцівок, ніхто не відчував ні втоми, ні морального виснаження. В цей день на нас чекали 140 км у першій поїздці та 160 км у другій. На все про все було всього 16 годин, потрібно було встигнути на потяг о 00.30 у Рахові, оскільки добрій половині команди потрібно було йти у понеділок на роботу. Ми не знали, якою буде дорога, тож швидко здійснили усі необхідні ранкові ритуали і потопали до озера. Від озера нас відділяв кілометровий, досить крутий підйом, але після монстрів попереднього дня, ми його майже не помітили і, хвилин за п’ятнадцять, опинились перед озером. Власне, це – емоційний момент. Не голівудсько-сопливо емоційний, а заслужено емоційний. Ти ставиш перед собою ціль, ти прикладаєш зусилля, ти її досягаєш. Неймовірне моральне задоволення. Саме озеро та місцина навколо озера доволі цікаві і мальовничі, плюс зранку ми були єдиними відвідувачами.

altalt

Оглянувши видатні місця Синевирського національного парку, команда з нетерпінням чекала початку подорожі назад. Це і не дивно, наступні 40 км шляху передбачали лише… так, одні спуски – кілометровий спуск від озера до місця ночівлі та просто оргазмічний спуск від місця ночівлі до Колочави. Взагалі, один лише цей ранковий час – від Синевиру до Колочави, повністю виправдовує усю-усю поїздку. Сидиш собі, нічого особливо не робиш, а попри тебе проносяться миловидні гірські масиви і мальовничі пейзажі.

З цього місця доведеться розпаралелити розповідь на дві, оскільки шлях від Колочави у обидвох поїздках різний. Наліво – дорога на пер.Прислоп (1800 з чимось метрів), направо – на Мерешори і Теребовлянське водосховище.

alt

Весняна поїздка: оз. Синевир – Колочава – пер.Прислоп – Комсомольск – Усть-Чорна – Дубове – Верхнє Водяне – Ділове – Рахів (http://g.co/maps/nj4be)
Відстань: 140 км

Звернувши у Колочаві наліво, згідно маршруту, щедро запропонованого нам Google Maps, ми були дещо збентежені. Те, що на карті популярного Інтернет-сервісу було схоже на лос-анджелеський хай-вей, в реалі виглядало як злісна надруга над самою концепцією “дороги”. Розбите ґрунтове “щось”, з розкиданим камінням рендомної величини, ще й увесь час набирає висоту. Коли ми запитували у місцевих, чи скоро буде асфальтова, або хоча б ґрунтова дорога, вони дивились на нас так, ніби ми пропонували їм щось непристойне. Але, як виявилось, дорога не найгірше, що чекало на нас попереду. А попереду нас чекав цілком гірський перевал Прислоп, гірськіше нікуди, з усіма витікаючими наслідками – відсутністю дороги, болотом, завалами і тд. Не буду розписувати, як довго ми долали цих 1800 гірських метрів на палючому сонці, як спускались по дорозі, по якій не кожен ЛАЗ наважиться спуститись і як, нарешті, вибрались у цивілізацію, у світлий, на перший погляд, Комсомольськ. Команда виснажилась більше морально, ніж фізично, ніхто не очікував, що доведеться тягнути себе і велосипед три години через гори. Ну, таке життя. Організатор маршруту повністю довірився машині, що і призвело до ганебного фіаско. Вік живи – вік учись. Зате у Комсомольську нам відкрились дві істини:

– істина номер один – завжди може бути гірше;

– істина номер два – Комсомольськ – ср*на діра.

Проїхавши десять метрів по землі комсомольській, барабанщик пробив камеру. Нічого такого, все необхідне було з нами, за 10 хвилин замінили камеру і рушили далі. Через 10 метрів, той же барабанщик пробив ту ж камеру. Епік фейл. Як-не-як заклеїли, рушили далі, але обережно. Через 10 метрів, той же барабанщик відрапортував, що його покришка намагається відділитись від обода – покришка тріснула біля місця, де заходить в обід і тріщина стрімко розширюється. Зібравши екстрену нараду і оцінивши ситуацію, команда вирішила, що Комсомольськ таки ср*на діра і що треба якомога швидше позбавляти її своєї присутності. Не пригадую, як ми вирішили проблему, але проблемний барабанщик з радістю продовжив подорож. Час-від-часу, в нього на обличчі проступали сльози щастя і радості. Мабуть від усвідомлення, що Комсомольськ позаду і що він вже ніколи більше тут не опиниться.

Після Комсомольська подорож почала налагоджуватись, поасфальтішала дорога. Знову почали відбуватись дивні речі. Після Усть-Чорної, нічим не примітного селища, яке заснували німці, ми спустились у Красна (за назву не ручаюсь) – такий собі район Мелроуз Закарпаття, таких розкішних, оригінальних з архітектурної точки зору і кольорових будинків не бачив навіть у розвинутих європейських країнах. На жаль, у першій поїздці у нас був лише муляж фотоапарату в телефоні, тому фотографій ми не зробили. Та не дуже і хотілось, все, що хотілось – крутити педалі. До речі, деякі учасники команди запевняють, що перший день подорожі настільки травмував неокріпшу психіку, що окремі індивіди продовжували крутити педалі навіть під час сну.

Дубове зустріло нас справжнім святом, кінець травня – день випускних, ціле містечко було урочисто прикрашене та наповнене випускниками і, що цікавіше, випускницями з бантами і спеціальними костюмчиками. Як раділо наше око! Хоча й проїздом, але ми взяли участь у загальному святкуванні і думаю немало дубівчанок все життя пам’ятатимуть почесних гостей міста, чотирьох вело-людей підозрілої зовнішності.

Після Дубового життя підкинуло нам ще одне “фе” у вигляді так-так, перевалу. Біля перевалу ми опинились у 17й годині і вже було втратили будь-яку надію потрапити вчасно у Рахів, попереду ще було 70 км шляху і всього 7 годин часу, а перевалів ще хто зна скільки. Але цей перевал виявився лайт-перевалом – трав’янистий, приємний, без крутих підйомів. Спустившись у Луг, виїхавши на трасу до Рахова, ми розпочали марафонський етап подорожі – часу було обмаль, дороги було багато, все, що залишалось – божевільно крутити педалі. Наша середня швидкість на цьому відрізку склала 27-29 км\год., що для крос-кантрійного велосипеда досить непогано, гнали як хворі. До цього моменту команда їхала більш-менш разом, але на трасі кожен був сам за себе, в хорошому розумінні. Ніхто б не сів у потяг, якби команда не була б у зборі. Власне, час на трасі – найбільш романтичний за усю подорож. Їдеш, ніби у якомусь сюрреалістичному вимірі, сутінки, ніч, зліва – гори, справа – гори і річка, в навушниках ритмічний краут-рок німецької групи Harmonia, на останніх десятках кілометрів свідомість непомітно занурюється у трансовий стан, без думок, без переживань, перетворюється у крафтверкську Mensch-Maschine, єдине призначення якої – крутити педалі. Після цієї поїздки я зрозумів прихильників шосерів.

У Рахів ми прибули об 23.30, за годину до потяга. Далі були всякі привітання учасників подорожі, радість, їжа і ще щось, але це вже не так важливо.

Осіння поїздка: оз. Синевир – Колочава – Мерешор – Драгово – Вишково – Тячів – Солотвине – Ділове – Рахів (http://g.co/maps/xt46x)
Відстань: 162 км

Повертаємось до точки розпаралелювання. Біля цього героїчного пам’ятника у Колочаві, ми звернули направо, в бік Мерешор.

altЗагалом цей варіант повернення видався більш приємним, але менш насиченим. Дорога відносно хороша, перевалів мінімум (власне, взагалі ніяких), але, починаючи від Вишково, місцевість більш низинна, не настільки цікава, як у першому маршруті. Проїжджаючи повз Мерешори, натрапили на Теребовлянське водосховище. Багато чув про велич та красу купи теребовлянської води, тому я уявляв його трохи не таким. Насправді ж воно неймовірно засране з мільйоном пластикового сміття.

altalt

Протягом другого дня ми теж робили простатні перерви, намагались їсти калорійну та енергетичну їжу – горіхи, халву. З перекусу у нас залишилась тільки халва, яку ми топтали більшу половину дня аж до Рахова. Ммм, подумає хтось, халва… Може й ммм, але після того, як повозивши її пів дня на сонці, витягуєш з упаковки, а на тебе дивиться спітніла біомаса незрозумілого походження, тепла на дотик і гірко-солодкувата на смак, яку ти ще й маєш заштовхати в себе, халва втрачає свій шарм. Їли через силу, плакали, але їли. Звичайно, можна було зайти у будь-який магазинчик, придбати, скажімо, хороші, кошерні чанахи і попоїсти як люди. Але це — для салабонів, яких в нашій команді не опинилось.

Десь після Тячева трапився цікавий курйоз, у студента відняло ліве коліно. Виявилось, він увесь перший день проїздив на спущеному сідлі. Спочатку ми пробували реабілітувати коліно підняттям сідла та еластичним бинтом, проте це не зарадило справі. Зібравши екстрену нараду, команда вирішила скористатись послугами наявного у команді хірурга, а заодно і перевірити його кваліфікацію. Прикинувши по часу, студенту було запропоновано вирішити проблему оперативним втручанням, а для рівноваги підвісити на культю пляшку з водою. І команді добре, і студенту не зле. Йому ж така пропозиція, чомусь, не припала до душі і він на колінах (поки ще двох) поклявся, що докрутить останні 70 км однією ногою. Таки докрутив, мушу сказати. Взагалі, студент — молодець, монстряча сила волі.

Відрізок Тячів-Ділове дуже нудний, усе якесь одноманітне, багато трафіку. Зате потім темніє і ти вже не бачиш нічого навколо і можеш собі до-уявляти всякі цікавіші штучки. Ось знімок нічим не примітної ділянки за Тячівом, де команда досягнула тієї межі, коли усе земне перестало її турбувати.

altДоїжджаючи до Рахова, зупинились у географічному центрі Європи, де до нас приклеїлись туристи, вимагаючи розділити з ними їх п’яний екстаз, від чого ми чемно відмовились. Доїхали до Рахова як і першого разу, о 23.30, з’їли по сметані, зустріли кілька людей, що повертались із Сирного свята і лягли спати.

Погода у обидвох поїздках була просто шикарною, й хоча увесь час палило сонце, на велосипеді спека не дуже відчувалась. У першу поїздку я їхав із рюкзаком, у другу — з вело-рюкзаком на багажнику. Враження двоякі. З одного боку, рюкзак на плечах ніби і незручно, але без багажника і вантажу велосипед більш слухняний та маневрений. З іншого, з вело-рюкзаком їдеш собі без напрягу, вільний акі дятел, але на підйомах відчуваєш, як щось відтягує тебе назад. Що краще, для себе не вирішив. В такі поїздки обов’язково потрібно брати фару, не налобний ліхтарик, смолоскип чи запальничку, а фару. Першого разу про трасі до Рахова їхав без світла, експіріенс чудовий, але велика ймовірність епік фейлу. Другого разу взяв хороший Petzl’лівський ліхтарик і в результаті відганяв ним комарів. Ну, цього року обов’язково виправлюсь і візьму прожектор.

Цікаві факти:

–   у другій поїздці брали участь три одинакові моделі велосипедів Giant – Giant Boulder різних років: 1997, 2005 та 2011 рр.;
–   жоден пацієнт не відкинувся на чергуванні хірурга у понеділок;
–  на фотографії з панорамою озера Синевир, де видніється туман, насправді ніякого туману не було. Через низьку температуру запотів об’єктив фотоапарату, що і призвело до “туманного” ефекту;
–   після поїздки, половина команди виключила халву із свого раціону. Назавжди.
–   учасники обидвох поїздок схудли в середньому на 1,7 кг.

Uncategorized