Червоногруд – СБ, 6-те червня 2009-го

Дата 12.06.2012 Автор panda
Хіти 253 Коментарі 0
OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Поїздка ще до її початку набридла всім учасникам плануванням маршруту. По-перше, мали їхати ще на минулих вихідних, але перенесли на ці. По-друге, розглядалися кілька варіантів, у т.ч. переправа на поромі, ночівля в наметах, ночівля в Озерянах (а реальний маршрут виявився далеким від усіх розглянутих до того). По-третє, прогнози не тішили, через день обіцяючи на суботу то спеку, то грози.

Але у результаті в суботу зранку 7 чоловік з роверами (2 Андрія, 2 Васі, Христина, Антон і Тарас) поїздом І-Ф – Коломия поїхали в бік Червонограда. Залізнична частина подорожі полягала у тому, щоб доїхати до Коломиї, пересісти на інший поїзд і потрапити у Городенку. Не всі хотіли так довго сидіти у вагонах, тому 5 чоловік вийшли у Коршеві і поїхали на Городенку своїм ходом. По карті ця ділянка мала скласти 40 км, дороги були позначені «з твердим покриттям», тому ми оптимістично збиралися зустріти поїзд з Христею та Васею на городенківському вокзалі.
Насправді проїхали 52 км, спізнилися у Городенку на годину-півтори і мали декілька пригод.

Спочатку познайомилися зі станом доріг, оцінили його на тверду двійку. Але знайшли й плюс – машин майже немає, можна їхати хоч шеренгою у 5 чоловік і вести світські бесіди на ходу. Головне на спусках яму не зловити. Взагалі рухалися постійно вгору-вниз, нескінчені пагорби. Таке собі тренування для серця і легень.

У Жукові побачили, як можна переїхати собаку велосипедом. Антон їхав першим, до нього підбігла шавка з метою погавкати, але шуміла недовго – Андрій пройшовся по ній обома колесами. Не від надмірної жорстокості, просто не мав де дітися, дурна псина сама прямою наводкою влетіла під нього. Судячи по тому, як вона відбігала після знайомства з нами, хребет лишився цілим. А ми пораділи за Андрія, який не впав, і поїхали далі. В процесі подальших обговорень інцидент набував нових подробиць, і ближче до кінця подорожі вже «згадували», як песика перерізало навпіл передньою зірочкою, а потім розмазало по асфальту.

В Обертині місцеві нам порадили їхати не через Тишківці, а через Незвисько, лякаючи станом дороги на ділянці Обертин – Тишківці. Ми їх послухалися. Село Гарасимів знаходиться у мальовничій долині невеликої річки, дорога більш-менш нормальна, запам’ятався стрімкий спуск до села і зловлений колесом Кіпера цвях. Поки Антон міняв камеру, ми фотографувалися з цвяхом і обговорювали з пастухами велосипедні новинки.

 altaltalt

У центрі Гарасимова був довгоочікуваний магазин, на радощах Антон різко загальмував, а Тарас не менш різко влетів у нього і впав. Вдруге за подорож я пошкодував, що епізод не зафіксовано на камеру, пропозиція повторити гальмування-падіння не знайшла відгуку, тому хлопці побігли в магазин, а ми з Тарасом фотографували пам’ятники (цікаво розташовані – на іншому березі річки), слухали радіо з динаміка на стовпі. Напились води, з’їли шоколадку, Тарас зняв порвані штани, і ми рушили далі.

alt altalt

У Незвиську виїхали на трасу І-Ф – Городенка. Тривалий підйом не радував, я згадав, що самий старший у компанії, і почав відставати. Раптом хлопці радісно закричали, виписали кілька піруетів на порожній трасі. Виявляється, Андрій знайшов 200 гривень, і йшло жваве обговорення цієї події. Після такого крутилося вгору набагато легше, та й по нормальному асфальту їхати легше, ніж по тому, що називалося «дорогою» попередні 30 кілометрів. За 12 км до Городенки подзвонили Васі й Христі, вони вже були майже на місці. Пізніше вони передзвонили й сказали, де будуть нас чекати. 20 кілометрів асфальту були досить скучними, запам’яталося хіба як знущалися над картонним даїшником.

І ось нарешті Городенка. Пам’ятник першим механізаторам району, ми одразу ж залізли на нього, потім прямо під пам’ятником перекусили. Вася і Христина змучилися нас чекати, тому рушили першими. Ми доїли бутерброди та котлети, сіли в сідла, проїхали 20 метрів і зупинилися від крику «Кіпер знову пробився».

alt

Поки Антон міняв камеру, порахували кількість запасних камер, латок, трохи змокли під дощем, вдягнули дощовики. Дорога до повороту на Семаківці – пряма як стріла. Пагорб за пагорбом, від калейдоскопу спусків-підйомів можна заснути… Перед Дністром шикарний спуск, але мокрий асфальт і закриті повороти не дали розслабитися на повну. Потім переїхали Дністер по мосту, подивилися на мальовничий каньйон Дністра і в’їхали у Тернопільську область. Дощ закінчився, навіть виглянуло сонце. До повороту на Нирків 4 км підйому, потім ще 4 км «дороги з твердим покриттям», і ось ми вже стоїмо на в’їзді в каньйон з круглими очима і прозріваємо від краси цього місця.

altaltalt

Спуск в каньйон – якісна ґрунтовка, що звивається серпантином. Можна класно поганяти.

Христина з Васею раніше бували в цьому місці, тому (після масового придбання сувенірів за трофейні гроші) розповіли, що краще дивитися, і в якому порядку. Почали з верхньої частини водоспаду. Потім поїхали вниз по течії річки Джурин, шукаючи якусь мегарідкісну печеру і другий водоспад під назвою «Дівочі сльози». В результаті нічого не знайшли, заїхали на вузьку лісову стежку, по дорозі Христя впала і ледве не злетіла у брудний обрив. Час трохи піджимав, тому вирішили не шукати пригод, а повернулися до Джуринського водоспаду. Несподівано зустрів знайомого, Ігоря, у садибі якого ми святкували Велодень (приїхав машиною з сім’єю). Побачивши водоспад знизу, я ледве не загубив щелепу – дуже гарно. Один з найгарніших водоспадів, що я бачив у житті. Ще й червона глина додає певного «шарму».

У водоспаді покупався в шоломі, трохи здивувавши відпочиваючих, потім був довгоочікуваний обід. Піднялися до дитячого табору, отець Анатолій посвятив багатостраждальне заднє колесо Кіпера, і ми почали огляд руїн замку.

altaltalt

altaltalt

Спочатку побували у костьолі, всі стіни якого розписані дебіло-туристами, а підвали – засипані сміттям і загажені. Потім – дві башти (що лишилися від замку). Там сміття трохи менше. Шукали туалет принцеси, лазили по стінах, стрибали з вікон.

altaltalt

altaltalt

altaltalt

altaltalt

Закінчивши огляд замку і високо оцінивши його, ми почали підйом з каньйону. Крутити педалі по серпантину не хотілося, тому пішли по прямій і більш крутій стежці. Вже у Франківську я згадав, що через це скорочення шляху ми пропустили ще якусь старовинну споруду, яку бачили на спуску з правого боку від дороги. Але то не страшно, впевнений, що колись повернемося у Червоний город, знайдемо і «Дівочі сльози», і мегарідкісну печеру, і все інше.
Шкода було покидати таку красу, але треба було їхати далі. Добре, що Вася і Христя провели нам екскурсію, і за досить короткий проміжок часу вдалося стільки побачити. Бо насправді туди варто їхати на довший час, можна навіть з ночівлею у зеленій садибі або палатці.

altaltalt

Від Ниркова до мосту через Дністер їхалося легко (бо вниз), після мосту – вже важче (бо вгору).

altaltalt

Поворот на Семаківці, прощаємося з Васею, Христею та Андрієм, які їдуть на Городенку, і вчотирьох повертаємо на Чернелицю. Поки доїхали до неї, не раз згадував «незлим тихим словом» наші «дороги з твердим покриттям». У Чернелиці трохи поблукали, шукаючи замок, подивилися, як гарно виглядають у селян паркани, складені з каменю з цього самого замку, знайшли старовинний костьол біля школи (на жаль, зачинений; а може, на щастя – не будуть розмальовувати стіни й смітити), потім подивилися на замок. Гарна брама, майже по всьому периметру зберігся мур, а всередині – фруктовий сад. Цікаве місце, але подивитися його можна за 10 хвилин. Любителі старовини могли би посидіти в саду, заплющити очі, помріяти про щось таке глибоко духовне й історичне… Але їм би завадили це зробити корови і місцеві хлопчаки.

altaltalt

Подивитися Раковець (там лишилася одна башта) ми вже не встигали, тому рушили на залізничну станцію Коршів. Ну, як рушили… До Коршева ми й близько не доїхали. Одразу за Чернелицею почався дощ, і без того неякісна дорога перетворилася на щось взагалі нецензурне, у Кіпера розболілося коліно… Виїхали на городенківську трасу, до Коршева ще понад 30 км, до поїзда – 1.5 години. Подолати таку відстань по мокрих розбитих дорогах, з хворим коліном було нереально. Сховалися від дощу на зупинці Олієво-Королівка, купили провізію в магазині на заправці і почали думати, як вибиратися.

Потім був дзвінок у Франківськ, друг Антона приїхав і забрав бусом нас чотирьох. В очікуванні евакуації ми вдягнули теплий одяг, поїли-попили, трохи відпочили. 60 кілометрів до Франківська подолали досить швидко, швидкість буса вище, ніж швидкість велосипедиста. Приїхали на вокзал за 2 хвилини до поїзда, який мав привезти Васю з Христею, трохи пожартували – сказали їм, що ми примчалися своїм ходом. Вони повірили, довелося признатися, як ми їхали.
Вони з Андрієм також дуже цікаво добиралися, сподіваюсь, розкажуть потім про свої пригоди.

Обмінялися враженнями, посміялися, пораділи, що так гарно провели день, і роз’їхалися по домівках.

Червоний город (Червоногруд, Червоноград, Нирків) – це дуже класно, надзвичайне місце. Чернелиця – також непогано, але не знаю, чи варто туди їхати – якість дороги «за гранню».

У мене за цей день 125 км. Здається, у Андрія Полянчича біля 110, а у Христі з Васею – 58 (Городенка – Нирків – Городенка).

Дякую хлопцям і Христі за компанію. Антону бажаю скорішого одужання.