Криївка Роберта, або просто “ХАРДКОР”

Дата 07.06.2014 Автор Hatamal
Хіти 775 Коментарі 0

Епіграфи
1."Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими" (Фрідріх Ніцше).
2. "Можу сказати одне: не треба Вам того. Краще проїде минулотижневий маршрут на Хомяк, чи На Два Попа сходіть, або наш маршрут на Синевір проїдьте, але тільки не таке Після цього маршруту на "горганах рейс" буде скучновато" (Володя Семко – учасник подорожі, орфографію і пунктуацію оригіналу збережено).

[b:1dk2vxgw]Зразу зазначу, звіт написаний Богданом Шеремет (на форумі NLP), фотографії робив Роман Шутка (в наших кругах більш відомий, як b_romik). Я все це тільки зліпив до купи і добавив декілька своїх міні-коментарів під фото.
Оригінал Богданового звіту тут: http://vk.com/sheremetb?w=wall137146854_252%2Fall[/b:1dk2vxgw]

Вже пройшло майже 10 днів від пам’ятної поїздки на гору Хом’як, як велосталкери запланували іншу, як думалось, не менш цікаву і захоплюючу поїздку, а саме в "Криївку Роберта", що розташована в Долинському районі. По ходу планувалось відвідати декілька природних пам’яток – невеличких водоспадів та скель.

Стримували від поїздки не вельми сприятливий прогноз погоди та чуйка про наявність гігантських калюж-озер, які доведеться обминати вже наприкінці подорожі перед Старим Мізунем (хто ж думав, що ми їм будемо раді в подальшому). Але все по-порядку.

Вставати на поїзд, який відправляється о 5.15 значно легше, ніж о 3.08, тому день розпочався досить весело – на вокзалі нас виявилось п’ять чоловік: два Романи (+roman+ і b_romik) і по одному: Володі (Hatamal), Сашку (Sanya Magellan ) та Богдану (NLP). Швиденько завантажились в напівпустий поїзд, звично розвісивши велосипеди, і поринули в подорож. Хлопці, як завжди, завели мову про велосипеди, телефони та інші серйозні речі, а я через декілька хвилин вирішив піти в інший вагон слухати аудіо-книгу, яку завбачливо скинув на телефон. Думав слухати її також і на зворотному напрямку – повертатись планували о 17.02 з Долини (глупий чукотський мальчік :D ).

Більше нічого цікавого в поїзді я не помітив, хіба-що кондуктор виявилась дуже доброю тітонькою, яка не взяла з нас грошей за велосипеди.

Наївні лиця, ще ніхто нічого не підозрює.

І от Болехів. П’ять хвилин і ми стартуємо, GPS ввімкнено, велокомп’ютери обнулено.

Асфальтна частина подорожі закінчилась миттєво і почалось крос-кантрі. Спочатку дорога була досить гарна і суха, як "автобан" за висловом Володі Семка. Ми їхали і в легкому темпі при незначному підйомі і насолоджувались свіжим повітрям, природою і відчуттями від руху на велосипеді (принаймні я). Я в поїздку води не взяв – думав набрати в горах, після регулярного пиття Підлісівської джерельної водички, з крана якось вже і не смакує. Побачив обабіч дороги щось схоже на джерело і вирішив зупинитись, проте води так і не набрав, бо погано текло і в гідратор мало що попадало. Поїхали далі, дорога була все ще шикарною, попадались маленькі калюжки, проте болото, яке можна об’їхати – не болото.

А шо не автобан? :D

Набрав водички :D

Швидко доїхали до села Церківна, де я нарешті набрав води в хаті, неподалік біля водоспаду, який став нашою першою пізнавальною зупинкою. Як завжди пофотографувались, хлопці подразнили індиків, питаючи один в одного для чого у самців на носі є така своєрідна прикраса. Я як найстарший їм і відповів, потім всі сміялись.

Наступні дві зупинки були одна за одною: перша – "Урочище Бовкути", гарне місце для "культурного" відпочинку, по що свідчили порожні пляшки від пива та інших енергетичних і не дуже напоїв. Дійсно, якщо без жартів, місце підходить для тривалої зупинки, є де покупатись і позагоряти. Потім десь з пів години шукали "Карпатську кам’яну стіну". Для цього довелося форсувати річечку по екстремальному вузенькому мостику, на якому посередині були відсутні перила. Декому було страшно (не будемо переходити на особистості). Спочатку промахнулись трохи з поворотом, але з другої спроби таки втрапили на потрібну дорогу. Ще пару хвилин і ми на місці. Скажу я вам це грандіозна споруда, яку сотворили гіганти-титани давним-давно, саме так мені це уявлялось. Облазивши досхочу все довкола, пофотогра увавшись з велосипедами і без них, вирушаємо далі.

Хотілось би написати, що я там катався, але більше 1-го метра непроїхав :turned:

Роман уже поглядає на інший берег

Ось і мостик. Богдан промовчав, а я(Володя) признаюсь: страшно було мені. міст з двох брил без перил і з нахилом, ще й хитається і це все на висоті 2,5-3 м. – для мене це просто "фільм жахів". Але бажання йти вперед перемогло і я пішов :D

Ви мене знаєте, я мусів сюди залізти :D

Роман трошки летить з гори

Село Липа, зустріло велопробіг прибираючи головну вулицю, за що я особисто їм подякував і сказав, що не треба було заради нас так старатись. Дехто жарту не зрозумів, судячи по важких поглядах напружених облич, тому дальше жартувати я не став. Далі був чудовий апхіл на гору Яворину, більшість з якого ми їхали, ну принаймні автор цього опусу і Роман, піддразнюючи один одного коли хтось зупинявся.
Виїхавши догори почекали інших і продовжили маршрут безпосередньо до криївки Роберта. Дорога вам скажу запутана і важка, проте більшість її ми всі проїхали з честю. Окремих строчок заслуговує пригода з коняками – наглими і безбашенними створіннями, які не давали нам проїхати по дорозі і бігли за нами гнівно фиркаючи. Я зупинився і дав одному з них кусень хліба, інший помчав до мене також і то так швидко, що прийшлось кинути велосипед на бік а самому перескакувати через огорожку. Кінь зупинився перед моїм" залізним конем", понюхав і взяв зубами мій гріпшіфт ХО. Тут моя тонка душа не витримала і я за допомогою магічних пасів руками і не менш магічних слів таки відігнав мустанга.

Позначка на дереві це вказівник маршруту до криївки

Роман тікає від коней, як потім виявилося не дарма :D

Далі дорога вела вверх і за 15-20 хвилин ми нарешті вийшли на хребет. Вказівник маршрутів був повалений, чи то він так був слабо забитий, чи постарались якісь дикунці, точно сказати не можу. Ми з Романом поставили його на місце і аж тут я замітив, що окулярів моїх то немає. Зразу зрозумів що забув їх біля тих напівдиких непарнокопитних, коли годував їх хлібом. Хлопці в неспішному темпі поїхали далі, а я помчав за окулярами, вниз злетів за 3-5 хвилин, окуляри були там де я думав, вверх звісно було не так швидко, зовсім не так. (Ох і накрутився я в той день догори, надовго стане).

До криївки Роберта вела стрімка стежка униз, в одному місці вказівник було досить невдало розташовано і я декілька хвилин обмірковував куди мені їхати далі. Але врешті вибрав правильну дорогу і ще через п’ять хвилин я з’єднався з групою. Криївка розташована в надзвичайно глухому місці. Залізли туди, обдивились, сфотографували, посумували трохи. Розпочав накрапати дощик, який передавали на другу половину дня. Вирішили, що час вирушати на Долину.

Оскільки дуже багато вже спустились до криївки, вирішили не підніматись назад на хребет, а повертатись лісом і вздовж річки. Пишучи ці рядки, я знов поринаю в цей кошмар. Лісова дорога була просто жах, повалені дерева, перепади такі, що йти не комфортно, не то що їхати. В одному місці реально штурмували горбок висотою декілька десятків метрів 10-15 хвилин.

Це були просто вертикальні стіни :blink:

Надії вспіти на поїзд танули на очах. Перед самим кладовищем вояків УПА, трошки проїхались, я намагаючись догнати двох Романів, трохи навернувся. Після цвинтаря дорога тільки погіршилась, проте мітки ясно вказували, що ми на маршруті. Блін відірвати голову би тому, хто мітив таку дорогу, що там мітити??? Через сто-двісті метрів я знову побачив що без окулярів, я вже був досить замучений і не пам’ятав де вони ділись. Вирішив що вони на місці падіння, неподалік від цвинтаря, залишив велосипед і побіг туди. Окулярів не виявилось, проте виявися мій болотнік, який розщолкнувся при падінні і відвалився. Ок, болотнік теж не погано, прощайте окуляри ви сезон мені таки відслужили.

Нам з Романом ще весело, Богдану уже не дуже

Починається кропива – уже не весело нікому

Ліс закінчився і почалось зелене пекло. Ріка і обабіч її берегів непролазні хащі з кропиви і гігантських лопухів. Час від часу дорога впиралась в ріку, потрібно було переходити вбрід. Всім вже було наскільки по фігу, що ніхто, крім Сашка не роззувався. В одному місці ми вперлись в тупик, справа вертикальний підйом, ускладнений щедрими завалами, зліва непролазні хащі, а посередині ріка. Я не знаю, як виліз туди на той підйом, добре що ровер не дуже важкий, але пари рук бракувало однозначно. Виліз догори – і ні фіга, дороги немає, дурно ліз. Найшов більш пологий шлях, з якого спустився всього за 5 хвилин (15-20 метрів).

Перше занурення. Всі крім Саші замочили ноги.

Дальше була добра година продирання через зарослі кропиви Добре що я мав штани, але то адська кропива вона жалила і через шатни, хіба що трохи менше. Володя запропонував йти по воді, але потім зрозуміли, що це невдала ідея, вода була холоднюча, зводило ноги.
Нарешті вперлись в черговий тупик і я знову подралася догори. Ліс вище виявився не таким густим, і ми полізли через ліс. Потім Роман Шутка знайшов дороги, проте особливої радості не було поїзд ми пропустили, а подальші перспективи були ще дуже туманні. По тій дорозі теж не їхалося, проте кропиви не було і на тому спасибі. В одному місці дорогу перегородило величезне впавше дерево, перелізання через стовбур між гілками нагадало завдання з телегри "форт Буаярд". З останніх сил вельми не граціозно, ми подолали і цю перешкоду.
В подальшому були калюжі-озера, які по можливості об’їзжали або їхали напряму, нікого вже це дуже не хвилювало. Потім вбрід не роззуваючись знову переходили два рази річку Мізуньку, поки не добрались до джерела, де вирішили перевести подих, перекусити і вирішити, як дальше жити як вибиратись. Дров майже не було, а те що було горіти не хотіло, бо було геть мокре, з горем пополам підігріли трохи наші залишки провізії, наспіх проковтнули і поїхали мити велосипеди, які скрипіли, рипіли і хрустіли при кожному крутку педаль.

Це було справжнє вело-пекло. Кропива і холодна ріка і більш нічого :evil:

Ми врятовані!!! Знайшли дорогу!!!

Але радість наша була не довгою

10-ти метрові калюжі. Прийшлось обходити

Тут уже і Саші прийшлось замочити ноги :D

В результаті ми все рівно їли холодні сосиски

Помивши велосипеди, вирішили, що не погано було би їх і змастити, адже ніхто вже не сумнівався що повертатись з Долини прийдеться своїм ходом. В завбачливого Романа Шутки виявилось 0,5 мл, яких вистачило якраз на нього і ще одного Романа. Поїхали на заправку просити, щоб якийсь з водіїв виділив 1-2 мл мастила в шпріц. Проїхавши 100-200 метрів, побачив хлопців на бусі, які люб’язно дали мені літрову банку мастила, з якої я наповнив шприц. Змастили велосипеди всі і покрутили в сторону Долини. Після негараздів, що випали на наші гарячі жопи, їхати на вимитому змащеному велосипеді, виявилось зовсім не погано. 60 км вже були не такі страшні. Погано було що на всю групу виявилось тільки два ліхтарики.

Ось ми і приїхали…

На вокзалі в Долині пересвідчились, що в плані поїздів до четвертої години ранку нам вже нічого не світить, пішли до генделика піднімати рівень глюкози в організмі.

Викручує носки, а шо ви хотіли, після двох годин гуляння по річках і калабянях :D

Коли виїзжали з Долинського вокзалу було 20.50. Ми з Романом їхали досить швидко з часом інші хлопці трохи привідстали. Я вирішив, що поки світло їдемо до Калуша двоє, а там на заправці "ОККО", що вже на виїзді (або в’їзді, якщо з Франківська їхати) зачекаємо інших. Ніколи ще не їхав своїм ходом із Долини, в принципі було не важко, просто вже все набридло і хотілось пошвидше додому, у теплу ванну, яка задавалась вершиною всіх мрій. Об’їздна Калуша виявилась нереально довгою, крім того конкретно стемніло і враз по разу ми втрапляли в підступні калюжі. Зустрічні машини сліпили, задні сигналили, неприємно одним словом.

Нарешті об’їздна дорога закінчилася, заїхали на заправку, я пішов за чаєм, який зі снікерсом видався їжею богів, на десерт був банан. Перезвонювали Володі і Роману, проте трубку взяв тільки Роман, який сказав, що буде десь через15 хв. (не обманув). Володя молодець якимось чином побачив нас і от ми втробх на заправці чекаємо Романа і Сашу. Я проявив чудеса винахідливості і під руко сушкою в туалеті просушив мокре взуття. Після 8 годин мокрих ніг, це радість неабияка. Від Калуша до Франківська вирішили все ж таки їхати двома групами. Роман Сорока, я Володя з його ліхтариком, та Роман Шутка з Сашею, з іншим ліхтариком. По дорозі нічого цікавого не було, хіба що наприкінці дали жару, щоб вспіти у Франківськ до 00.00. Практично вспіли. Дорога з Долини до Франківська зайняла 3.10 хв, якщо відняти 40 хвилин зупинки на заправці вийде цілком пристойний результат.

Заледве дочалапав до хати, заліз у ванну і трошки розслабився. Все тіло нило і гуділо, а що не боліло то свербіло, кропива і комарі обкусали добряче. Вночі трусило і кидало в піт, таке було відчуття що краще здохнути, ніж так мучитись, хотілось спати але заснути не міг.
Отож підсумовуючи мою розповідь процитую ще раз Володю Семка

"Можу сказати одне: не треба Вам того. Краще проїде минулотижневий маршрут на Хомяк, чи На Два Попа сходіть, або наш маршрут на Синевір проїдьте, але тільки не таке Після цього маршруту на "горганах рейс" буде скучновато".