Бревет 200 км в Івано-франківську 2014

Дата 23.07.2014 Автор Hatamal
Хіти 595 Коментарі 0

З часу львівської 200-ки пройшло уже два роки. Хоч я проїхав її, але було відчуття чогось незавершеного. Можна сказати, що весь цей час я готувався до нової 200-ки. з одного боку побоючися, а з іншого хотілося проїхати так, як я можу…

1. За день до цього

Почну традиційно з розповіді про те, як готувався до бревету. Планувалося їздити кожен день, не пити пиво і т.д. Через дощі реально поїздити вийшло два рази: з Романом і Олегом на чебуреки у вівторок і в четвер під час грози. Так що, можна сказати, тренування вийшло таке собі, ну зате пиво пилося через день :D

Через дощову погоду традиційно почали нити коліна :( Єдина розумна/нерозумна думка була в останній момент, за день до дійства, в п’ятницю пошукати більш "накатисту" гуму, все-таки 200 км на кросмарках це не дуже "накатисто". Після того, як виявилося. що гума, яка стоїть на кросовому велосипеді брата зовсім зношена, я звернувся до Славіка DejaVu(згадав фото, де в нього вдома стоїть 30 покришок :) (надіюсь, це не таємниця ) і він позичив мені запасну камеру і покришки. Це були не зовсім сліки (Schwalbe Land Cruiser 1.35), але однозначно краще за те, що в мене є. Єдиною проблемою було те що в мене не було ні одної камери для цих покришок, стандартна 29-ка не підійшла, потрібно було щось менше, а йти купляти дві нові камери за 100-160 грн. бажання не було. До того ж я не знав взагалі чи поїду, коліна не давали гарантії, що взагалі вдасться вийти на старт. Я навіть зареєструвався в суботу в першій ночі, до останнього тягнув і витрачати гроші на камери, які потім не пригодяться я не спішив. А тут також варто зробити зовсім невеликий екскурс в історію, щоб було зрозуміло, чому я так переживав через свої багатостраждальні коліна. Два роки тому я вже їхав 200 у Львові, яка по рельєфу є набагато "лайтовішою" за нашу і після 150 км моє коліно відмовилося працювати, я ледь доїхав на колесі у брата. Потім ще три тижні відновлювався. Цього сезону було щось схоже коли їхав до Львова, на 110 км знову були проблеми.

Тому було досить важко спрогнозувати чи доїду я взагалі. Після реєстрації вибір був уже не великий і всього один день на заміну і обкатку гуми. Спроба зекономити і поставити замість потрібної камери просто 26-ку завершилась відносним успіхом. Все сіло і ніби працювало, але коли вирішив ще трошки підкачати – вирвав ніпель. Все-таки, мабуть, не варто так робити. Тому втративши одну камеру я пішов і купив ще дві, потрібного розміру. Але, так як мій найнер уже був не на ходу, тому що я і Славікову камеру на 29 також встиг порвати, я взяв кросовий велосипед брата на топталках. Топталки зробили свою чорну справу і уже вечором коліна боліли досить серйозно . Потім ще була довга "маханика" з бортуванням. Крім злості на себе я більше нічого не відчував. Думав "все! не поїду". Гроші, час і нерви витрачено дарма.

2. Гонка

День почався досить непогано. Більш-менш виспався (6,5 год), коліна практично не боліли. Навіть не спізнився на реєстрацію, що для мене не дуже властиво. На старті Славік дав мені камеру Романа, Андрій одну латку (не знаю, правда, що би я робив з нею не маючи клею :) ), але таке- хай буде.

Старт

При перших км появилось якесь незрозуміле хвилювання, не знаю, що то було. Після Тисмениці уже нічого крім "гонки" в голові не було, вважається, що це був бревет на час де всі переможці, але для мене і для тих, хто їхав поряд – це була гонка, справжня шосейна рубка.

Зразу пробираюся в першу групу, не то, щоби я планував там довго триматися, але краще спробувати, ніж зразу здатися і думати, а що би було, якби…

Підйом на Клубівці їдемо рівно, всі ще повні сил, але ніхто нікуди не гнав. Дальше такою великою групою доїжджаємо до кільця і рухаємося в напрямку Тлумача. Там стає веселіше. На зміну виходить Богдан Микитюк (хто з ним катався добре знає, що він любить видавати короткі, але неймовірно швидкі зміни, справжній спинт) і тут він починає роздавати 45, 50, 55 :blink: Мені уже не дуже вистачало передачі, плюс я зрозумів, що при такому темпі я до Городенки не доїду. Відвалюється велика кількість народу, нас залишається 12. Не знаю для чого я залишився в цій групі, в якийсь момент була думка випасти і їхати з тими, хто позаду своїм темпом. Це було абсолютно нерозумно їхати на двохпідвісі з шосерами при хворих колінах. Ну як сталося, так сталося. Богдан знову виходив на зміну і знову збільшував темп, народ починав "кіпішувавти", я кричав, що хай їде сам, не треба вестися. Але, хтось один починав підтримувати його темп, як всі інші також доганяти, таке замкнуте коло. Богдан же казав, що потрібно зробити відсів.

Звичайно, їхати в такому темпі я можу, але до 100 км, а тут ще +100і то в гори. Не хотів заганяти себе на рівняку, щоб потім вмирати в горах . Я ще не шосер, тому мабуть і не зрозумію цього.

На спуску в Незвисько ми втратили ще трьох, або і більше бійців, їхали десь 70 км/год. Тільки на підйому з Незвисько (на тому самому страшому, якого всі бояться) я зміг відпочити. Шосерам в гору швидко їхати не дозволяли їхати важкі передачі, тому можна було хоч трошки розслабитися і їхати своїм темпом.

КП в Городенці

Після першого КП, на якому ми були 2 хв, нас було 7 (Я, Славік Сорока, Любчик Вапасняк, Андрій Винявський, Богдан Микитюк, Діма Кобельник і шосер з Хмельницького Віталік Поліщук).

Їхали досить рівно, скорість уже була більш-менш адекватною. Але, я так думаю, Богдан знову вирішив зробити "природній відбір" і пішов у відрив, ми вирішили не вестися знову на цю "фігню" і їхати дальше рівним темпом. З Богданом поїхали Діма і Андрій. Через пару км побачив шокуючу картину: в нижній точці спуску стояла машина, посеред дороги велосипед ну і хлопці з відриву. Була думка, що когось збила машина, стало якось аж не по собі :blink: На місці вияснилося, що машина зупинилася для допомоги, а причиною було, падіння через руль Андрія, падіння було на великій скорості, практично вся спина була роздерта.Ви уже почитали з попередніх звітів, що Андрій героїчно-таки закінчив бревет. Так що я не помилився, він-таки став переможцем.

Постоявши трошки на місці "ДТП", я з Славіком поїхали далі, хлопці стояли довше і їм довелося нас доганяти, правда, їхали ми повільно і думаю, це не було великою проблемою. Не повезло тільки Любчику, який нас добрав аж на КП2 в Коломиї.

На КП2 ми уже зупинилися на довше. Жара зробили свою справу. Набрали води, з’їли по банану і поїхали. Дальше дорога з одного боку була складніша в плані ям (я такою її запам’ятав з минулого року), але це звичайно мене не дуже хвилювало і навіть давало перевагу над шосерами, хоча і я міг прокуситися (1.35 не 2.10), а з іншої сторони не було великих підйомів аж до Ланчина. Так і почали їхати спокійно, темп на кінець-то став рівним без "розіграшу спринтерських очків".

Ну не могло ж все бути так просто. Це була вже друга сотня і втома уже починала давити на організм. Несподіванкою для мене стала жара, яку я переношу без проблем (ну так до сьогодні я думав). Дальше все стало ще цікавіше. Тільки я почав вірити що зможу так тихенько "в групетто" доїхати до фінішу, як коліна-таки проснулися і почали нити, а це означало, що на першому підйомі я піду пішки, якщо взагалі зможу закінчити гонку. Почав обливати ноги водою, ніби стало легше. Але справжньою проблемою, яку я так думаю спровокувала жара, для мене стали корчі, які мене також ніколи не ловили під час їзди (знову ж таки до сьогодні) і стало так сумно, що якби ще була якась рідина в моєму організмі точно б заплакав :(. Стільки проїхати і всидіти в такій групі і зійти не через це. Хто міг таке передбачити. Корч зловив практичну всю ногу, наростаючи, я так розумію це були не настільки сильні корчі, бо пам*ятаю Романів (Шутка і Сорока) ловили то вони зупинялися і взагалі не могли нічого робити. Я пробував міняти посадку обливав водою ногу, допомагало, але через кожні 2-3 км ловило знову. З часом я зрозумів що це відбувається від того, що ноги заспокоюються при легшому темпі і при найменшій нагрузці все починається знову. Тому коли починало ловити я просто збільшував каденс.

Ще одна хитрість полягала в тому, що старався більше виходити на зміну, щоб коли мене зловить корч, я міг зменшити темп і відновитися. Змінами ми працювали хаотичнно, найбільше відпрацював Віталік. Була навіть кумедна ситуація, коли в мене була друга за короткий час зміна, а за цей час Славік не провів жодної і тягнувся ззаду. Я почав кликати його на зміну, типу досить там сили берегти, я тут хворий працюю, а ти там собі розслабляєшся. Уже на фініші мені Славік розповів, що він там уже з колеса відвалювався. Потім Славік-таки провів досить не погану зміну.

Мої зміни ставали все коротшими і коротшими. Взагалі їхалось уже важкувато, всі були подавлені жарою. І тут почалася справжня "жесть", природній відбір-таки відбувся, правда не в спринті, а в гірській номінації. Перший серйозний підйом, про який я так зрозумів усі забули (я також його не пам’ятав, хоча минулого року їздив) розбив групу остаточно. Вперед вирвався Діма, пішов на всі гроші, як то кажуть.Я зразу зловив корчі на дві ноги, тому прийшлось скинути на першу і крутити з швидкістю пропелера. Любчик також почав ловити, через те що в нього спереду тільки одна зірка на 44 і їхати такі крутяки було дуже важко. Славік день був за нами, Віталік і Богдан випали остаточно. Гори є гори. Після вершини ми з Любчиком їхали разом до підйому в Делянині. Там я почав відриватися. Ті підйоми, які на свіжу їдуться "легко і невимушено", після 150 км здавалися підйомом на Петрос. Ти виїжджаєш один, за поворотом ще один, за ним ще… У мене закінчилася вода. І це було дуже не добре для моїх колін. До Надвірної я уже Любчика позаду не бачив. Мабуть, вперше прийшло усвідомлення, що я можу, як мінімум, показати непоганий результат, а не просто фінішувати. Правда, відчуття якоїсь радості не було, взагалі емоцій не відчував, просто крутив педалі.

І тут я почав тупити. В Надвірній я шукати кафе "Краснодвір" (КП3), виявилося що про це кафе там взагалі ніхто не знає і мене почали відправляти до "Старого двору", одним словом я поїхав не туди, потім вернувся і уже побачив Славіка і з ним таки добрався до КП3. Там дізнався, що Любчик уже поїхав, а Діма поїхав уже давно. Набрав води зробив ковток супер-гарячого супу (в 35 градусну жару) і погнав. Славік залишився на КП.

Не те, що би мені там то друге місце було дуже потрібно, просто тут уже була справа принципу відіграти своє, те, що я втратив через власну тупість. Я знав, що в гору я буду їхати швидше за Любчика, тому якщо доганяти, то тільки до вершини підйому (Чебуреки у Тараса). Їхав досить довго, а Любчика так і не бачив. Аж поки не почалися підйоми, десь в далині "мелькнуло" щось жовтеньке :D. Не знаю звідки в мне з’явилися сили, навіть попри корчі, які знову мене зловили, я почав реально гнати, так і на свіжу не завжди виїжджаю такі підйоми. Кожен метр дороги я добирав, реально почав їхати на повне знищення організму, як то кажуть "заліз у резерви". А Любчик все був далеко. Вибравшися на першу вершину (хоча в той момент я думав, що то вже кінець підйому) я так і не добрав його. Але появився шанс на другій частині апхілу, хоча було уже так важко, що я і не знав добре це чи погано. Хотілося уже відпустити і забити на це діло. 175 км все-таки уже було позаду. Ну не знаю чи то я додав, чи то Любчик видохся, але я стрімко почав наближатися. Перед самою вершиною я таки догнав його. Можна сказати, для себе я уже був переможцем навіть не гонки чи бревету, а цілого "тур де франс" :hooray: . Влаштовувати дальше гонку бажання уже не було, тому вирішили працювати змінами і фінішувати разом. З одного боку в кк чи марафоні ти так не зробиш, бо є призові місця і призи. А тут виходило, що їдучи змінами ми вигравали час, а бревет проводиться саме на час.

Від Тараса (Лейбова гора) до Франика йде практично спуск, в звичайний день я там їду 30-35 і 40-45 в Драгомирчанах. Але тут навіть змінами ми їхали 27-30. Хотілося спати, в ногах була якась така втома, нібито і крутилися педалі на автоматі, але крутити не хотілося взагалі. Огидне відчуття. Реакція була нульовою, що створювало небезпеку для нас, траса то швидкісна. Я думав не про час, не про їду на фініші, хотілося тільки одного приїхати і прямо там на траві лягти спати. Можливо так і би заснув, якщо б в Любчика не закінчилася вода. Вирішили, що він може попити з мого гідратора, звичайно на ходу :D (а що ви хочете, мозок давно уже не працював, а інстинкт саможбереження ми виключили ще на старті) . Їхали пару сантиметрів одни від одного і тут якийсь удар і нас розкидає по сторонам, я втримуюсь, а Любчик майже падає :turned: Це все за 10 км до фінішу :blink: Ой, як обідно було б упасти. Зразу проснувся, ніби і не було 190 км і підйомів. До фінішу мені уже їхалося легко.

Фінішували відповідно з другим результатом 7.22 хв, за 10 хв. після переможця Діми Кобельника. ПРОТОКОЛ

3. Підсумок

Можу точно сказати, що для мене це було найцікавіше змагання з тих, в яких я приймав участь і однозначно я отримав максимум задоволення. Знову можу підтвердити слова Славіка, що під час їзди в спортивному режимі ніякого задоволення ти не отримуєш. Весь кайф приходить після фінішу. І як не дивно, радість приходить навіть при негативному результаті. Головне викластись, витиснути з себе максимум.

Результатом я задоволений, планував в першу чергу просто доїхати, бажано з часом до 8 годин. Так що план я навіть перевиконав на 40 хв. :hooray:
А фінішувати в такій мега-потужній компанії (хлопці вже вигравали кк змагання, коли я ще не знав, що таке каденс і дивлячись на контакти питав, як то працює :D ) – це взагалі супер :yahoo:

Як я і говорив раніше, крос-кантрі це не для мене і ця 200-ка підживила мою теорію. Мені краще виходить і більше подобається їхати довгі дистанції, жару і затяжні підйоми я переношу важко, але як показує практика інші переносять їх ще важче. Їзда на колесі, швидкість за 40 – це все мені підходить. На відміну від крос-кантрі де потрібно за годину видавити з себе максимум фізухи і при цьому постійно їздити складні технічні елементи які уже більше дх нагадують. Звичайно, живучи в Європі з їхніми до тошноти рівними дорогами, давно взяв би шосер і кожні вихідні катався на якихось аматорських змаганнях. В нашій країні це досить складно, на даний момент розглядаю варіант заміни підвіса на легкий карбоновий найнер, так щоб і в гори можна було поїхати і на шосе від шосерів не сильно відстати.

Взагалі, якщо вже так повністю підсумувати – ця 200-ка,знову ж таки, як уже неодноразово писалося, на відміну від львівської, була справді дуже складною, як для тих хто тренується і тим більше для тих, хто несвідомо вляпався в цю авантюру. Пройти таке без підготовки – це справді подвиг. Буде що в старості згадати :D

Харчування

Вівсянка з ранку , три маленькі "снікерси", один великий "лайн"(його я отримав на КП2), три печенька "контік", три банани і десь 5 літрів води (з яких 1.5 вода з лимоном, 0,5 вода з медом). А ви кажете ізотонік :D

Вага

Я не знаю, скільки калорій я скинув, але якщо на початку сезону я важив 69 при цьому я був уже досить худим, потім роскатався і зміг закріпитися на 67кг, з падінням після вихідних до 66 кг. То сьогодні (понеділок) я важу 64 кг з копійками. Як то кажуть "підсушився" :D

Подяка

Славіку DejaVu за покришки
Роману +roman+ за камеру
Андрію Stalker за латку
Хлопцям за КП
Любчику lyubic за останній підйом
Олегу за організацію